Пролог. Цариця Дакнесу

Вона втомлено заплющила очі... Різко розплющила. Розсіяний погляд ковзав по передзахідному пейзажу Дакнеса. Це Її Світ! Її чудовий Дакнес!

Вона стояла біля вікна бійниці та спостерігала за шляхом Третього Місяця. Легкий вітерець грав Її волоссям та розвівав поли довгого білого із золотим підбоєм плащу. Відкривав білий легкий хітон, перехоплений на талії широким золотим поясом, інкрустованим дев'ятьома місячними каміннями грубого огранювання. Третій Місяць, який зараз наближався до свого заходу, відсвічував шкіру, надаючи їй легке сяйво, схоже на те, яке відкидав у напівтемряві місячний камінь.

А довкола тихо плакала Тиша. Така Тиша, що одночасно брязкає та утихомирює, могла бути тільки тут, у сутінковому Дакнесі. А поруч носився бродяга Вітер – вічний, невгамовний мандрівник, для якого немає перешкод ні на відстані, ні у Світах.

Вона глибоко вдихнула, заповнюючи легкі чарівними ароматами передзахідного повітря. Руки самі собою піднялися, трохи стикаючись вказівними пальцями… Губи самі собою ледь чутно зашепотіли Слова:

— Omm bra racham mann ishtei… Omm menij gashey ruijt…

Чиєсь дихання, що обпалило потилицю, обірвало Слова. Вона насторожилася: хто цей зухвалець, який посмів порушити усамітнення тієї, чия влада в Дакнесі безмежна?

— Хто тут? Голіаф? Деріні? — У відповідь була лише тиша. Невпевненість й тваринний страх повільно простягли свої щупальця по тілу, обпалили струмом нерви.

 “СТОП! — Сказала Вона сама собі й мозок миттєво включився в гру страху та розуму, — Ні, вірний страж, не наважився б безшумно увійти, знаючи, що я одна. Навпаки, Голіаф став би спеціально брязкати мечем та шльопати сандалями, щоб позначити своє наближення. А Деріні, що вижив з розуму, занадто зайнятий своїми рунами в вежі Параклету, щоб переривати свої архіважливе заняття заради марного візиту. До того ж старий дуже любить ефектні появи – з громами та блискавками, які повинні вганяти у трепет непосвячених. Причому, чим важливіше повідомлення, тим більше шуму від його появи. То хто ж тут?

— Хто тут? — Ще раз, все ще глухим, але вже впевненішим голосом, запитала Вона та прислухалася до Тиші Дакнесу, все сильніше відчуваючи чиюсь присутність десь позаду себе.

З кожною секундою присутність ставала відчутнішою. Знов на мить її торкнулося чиєсь чутне дихання, що обпалило потилицю... холодом? Ще через мить, дихання стало наполегливіше — Вона вже реально відчувала, як кожен наступний видих черговим уколом льоду опускався все нижче та проникав все глибше під шкіру. По всьому тілу хвилею прокотилося збудження.

Цариця Дакнес зробила глибокий вдих, намагаючись взяти під контроль своє тіло.

У голові пульсувала думка, що так не буває: не може лід пробуджувати таке полум'я всередині. Попри все на Її уявний опір та внутрішній діалог, тіло вперто відгукувалося на крижане дихання в потилицю ще більшим збудженням. Коли прийшло усвідомлення марності взяти під контроль почуття, Вона спробувала останній шанс – включити обурення.

— Як ти смієш!? Гей! — Вона вже зібралася кликати вірного охоронця, але чиїсь безтільні, але при цьому сильні руки закрили їй рота. У безсиллі Вона затихла, прислухаючись до чутного голосу незнайомця.

Тихий, з легкою хрипотою голос вимовляв щось незрозуміле невідомою їй мовою. Голос зачаровував та сковував рухи. Вона відчула себе зачарованою твариною, покликаною досвідченим еспером. Здавалося, що слова незнайомця проникають у найпотаємніші куточки Її душі, обволікають приємним збудженням тіло, а дихання заморожує всі емоції, залишаючи на волі лише одне – повне підпорядкування цьому потоку слів, що ллється немов пісня без початку й кінця. Цариці здавалося, що вона вже майже відключила всі почуття та майже повністю віддалася у владу нескінченного потоку незрозумілих слів… Як раптом голос вимовив її Ім'я!

Вона різко здригнулася. Тремтіння, що миттєво прокотилося по тілу, скинуло всі залишки наслання. Натомість миттю прийшло обурення: хто цей незнайомець, який безперешкодно проникає в таємні куточки Її сховища, вдирається в Її усамітнення та володіє таємницею Її Імені? ІМЕНІ, відомого лише трьом істотам: одна з яких – Її батько, який перебуває за межами живих, другий – божевільний старий, який встиг, напевно, забути й своє власне ім'я, а третя істота – Її мати… А це взагалі окрема розмова… Невже хтось з них наважився розповісти сторонньому те, що вважалося Таємною? У думки пробрався страх: скільки ще істот можуть знати про таємницю її народження та ім'я?

— Царице, невже тобі відомий страх? — Озвучив Її думки голос.

Їй здалося, чи вона справді почула при цьому смішок?

— Хто ти? — Глухим та чужим голосом спитала Вона.

— А ти не боїшся дізнатися? — Тепер у голосі незнайомця явно прозирало глузування.

— Ні! Я не боюся! Я хочу знати хто ти! — Обурення від глузування незнайомця настільки приголомшило Царицю, що залишки страху зникли самі собою. Залишилася тільки злість й, можливо, гордість.

— Я той, хто перебуває між Світлом та Пітьмою. Я – Дух Ночі, Тінь… У мене багато імен та багато осіб…

— Я хочу бачити тебе! — З викликом сказала Вона, намагаючись обернутися, наперекір тому, що все ще знаходилася в міцних руках незнайомця.

— Хм… — В голосі знову ковзнуло неприкрите глузування, — А чи не твоє серце забилося від страху не так давно, коли я покликав тебе Ім'ям? Гаразд… Дивись… Це очі НОЧІ! — Та незнайомець різким рухом обернув Її обличчям до себе.

Перед Нею стояла Тінь – згусток темряви, з силуетом добре складеного дуже високого чоловіка. Але здавалося що у силуету немає чіткого контуру, він просто розпливався у повітрі… А ще незнайомець був настільки високим, що в порівнянні з ним Її фігурка здавалася маленькою та тендітною. Темний, незрозумілого кольору, плащ покривав усе тіло від плечей до самої підлоги, на обличчя… точніше, на те, де мало бути обличчя, низько спадав капюшон, закриваючи тінню контури обличчя. Все, що Вона могла розглянути – це блискучі, наче зірки, очі та усмішку тонких, різко окреслених губ.