Хто з’їсть останнє яблуко

В маленькому затишному саду, який належав Васильковій бабусі, росла старенька яблунька. Хоч яблук вона родила небагато, проте вони були такі смачні, що від їхнього аромату паморочилося в голові.

Щороку Василько зі своїми друзями дочекатися не могли, коди ж настане осінь, щоб смакувати червонобокими плодами. Васько ділив яблука чесно: кожному по одному. І як тільки падав новий фрукт, його віддавали тому, хто був на черзі. Та ось уже настала глибока осінь, і навіть частина листя злетіла з дерева, а на верхній гілці вперто трималося останнє яблуко. Щодня діти приходили і чекали, коли ж воно впаде.

— Моє буде. — Вирішив Василько. — Все ж таки це бабусина яблунька.

— А чого раптом твоє? — Сердилася Оленка. — Моя черга.

— Я якщо по-справедливості, то мені варто віддати, — і собі підтримав розмову Олежик. — Останнього разу мені зовсім крихітне дісталося.

Поки друзі сперечалися, подув різкий вітер. Яблуко зірвалося з гілки. Всі троє рвонули до плода, як раптом Васько завмер від несподіванки.

— Дивіться, — пошепки промовив він і показав пальцем на купку листя. На дітей з цікавістю вдивлялися очі-намистинки сіруватого їжака.

— Може і він хоче яблуко? — Подумала Оленка.

— То давайте йому лишимо останнє яблучко, нехай його візьме той, кому воно дійсно потрібне.

На тому й порішили. Діти тихенько відійшли, щоб не сполохати тваринку. І нікому не було шкода віддати останнє смачнюче яблуко. Нехай ним посмакує їжачок!