Останній Шанс Чорного Бургомістра

10

Нічне повітря прилипало до шкіри, як мед до ложки. На цих землях Світило закривали густі сірі хмари майже завжди, і ніч відрізнялась від дня тільки тим, що було холодніше. Часто йшли дивні дощі, опісля яких земля парувала Смородом. Сморід – головний сигнал для людини, що можна йти. Вдень ґрунт був мокрий і грузький, ні пішим ходом, ні їздовим – пересуватись неможливо. А вночі, після дощу, земля трохи підмерзала. Підмерзало й повітря, згущуючись до стану топленого сала.

Доріг тут не було. Але за Болотом кожні тисячу кроків мав стояти вказівник на Місто. Мав стояти – за задумкою Володаря Ключів. Колись він віддав наказ поставити вказівники. Та землі за Містом не надто цікавили його, тим більше – при межах Проклятого Болота. Тому якість виконання наказу ніхто не перевіряв. Однак, вказівники де-не-де таки стояли. Мало хто ходив тут. А ті рідкісні, хто мав нагальну справу чи завдання, і так без пам’яті напам'ять знали напрямок. Найкращим дороговказом для них був Сморід. Чим ближче до Міста – тим він слабший. Чим ближче до смерті – тим сильніший. А смерть тут чигала чи не на кожному кроці.

Час від часу щось вило – то за спиною, то з одного боку, то з другого. До Застави ще бігти і бігти, не менше кроків, ніж уже позаду. Добре, якщо встигне до світанку. Він розрахував все добре. Зранку мав бути на Заставі, тому вийшов рівно як стемніло. Застава була збудована там не просто так, а якраз в одному денному переході до Міста, при чім, якщо йти не поспіхом. Але в якийсь момент удача відвернулась. А замість неї привернулись кротововки.

Тоненька цівка крові стікала у черевик. Хлюпало при кожному кроці. Виття, хлюпіт і власне хрипке дихання – так виглядало, що під ці звуки він і загине.

Зупинився, скинув черевики. Гаряча кров почала розтоплювати підмерзлу землю, будити її. Земля прокидалась і з втіхою приймала жертву, всотуючи в себе живильний червоний сік. Постояв трохи, потім відірвав шмат сорочки і, наскільки міг сильно, перев’язав ногу. Рана була дуже погана – там, де зупинити кров ніяк. Хіба, чарами. А до чарів було… Як до Міста. Чи хоч до Застави – там був чарівник.

Кротововк радо завив зовсім поруч. Людина побігла. Кров у землі мала б затримати ворога, відволікти хоч на якийсь час. Ці тварюки ж сліпі, живуть нюхом. Калюжа з запахом їжі приверне їх, а за той час можна буде трохи відбігти. І раптом пощастить. Хоча, людина розуміла, що програє цю битву. Кротововки вийдуть на його слід, не встигне він пробігти і чверть відстані до межі Болота. Роздеруть і вилижуть усю кров, що ще лишилась. А на світанку земля розтане і поглине залишки його тіла. І ніхто ніколи не дізнається про його долю.

Так він думав. Але раптом шмат сорочки тріснув і рана відкрилась. Кров потекла з новою силою, і людина впала на коліна у відчаї. І заплакала, втративши залишки надії. Сльози затікали в рот. Вони були гарячіші за кров. І солоніші. Або це вже кров текла з очей.

Стихло виття. Цівка крові перетворилась на акуратний фонтанчик. Інстинкт самозбереження шарпався на периферії свідомості, але нічого не міг порадити. Репнула земля, і виліз перший із переслідувачів.

Людина і кротововк дихали майже в унісон. Обоє захекались – один від втечі, другий від переслідування. Людина зустріла би смерть очі-в-очі, але очей у кротововка не було. Зате була величезна пащека, на півтори людські голови вмістом, сповнена незліченною кількістю дрібних гострих зубів. З роззявленого рота кротововка капала слина на кривавий слід жертви, починаючи процес травлення. Коли звір розправиться з людиною, він долиже залишки крові з землі – не пропаде ні краплі. Тварини теж мали свої ритуали…

Кротововк уже не поспішав. Він розумів, що гонитва закінчилась. Людина випростала спину. Встати з колін сил не було. Уявилось, якою буде остання мить – як зуби звіра змикаються, тріщить череп і настає вічна темрява. Людина вже таку бачила. Коли йому на очі надягали пов’язку для смертників. Недалеко ж він втік.

Та краще померти від лап чесного звіра, ніж від руки вторгнярського ката.

Темнозір, так звали чоловіка, вважав ката символом не лише вторгнярської, а й людської громади, втіленням її суті. Кат позбавляв громаду від того, чого громада не розуміла, боялась, ненавиділа. Позбавляв від тих, хто міг щось змінювати. А так – ніяких змін, суворі закони, чіткі ритуали. Вторгнярі уже докотились. А куди докотиться Місто? Темнозір не сумнівався – до самознищення.

Кротововк чогось чекав. Перед очима у людини почали танцювати зірочки. Їх кількість швидко зростала, і у танці вони перетворились на вир, втягуючи Темнозірову душу у свій хоровод. Чоловік не помітив, що впав.

А кротововк все ще стояв. Усміхався.

Дивний кротововк. Дуже дивний.

Обличчя людини ствердло, очі згасли. І тільки тоді кротововк взявся до справи.

Шерсть втягнулась у шкіру, задні кінцівки потовщились, передні розійшлись в різні боки. Звір розігнув спину і піднявся на… Ноги. Стікаюча слиною паща щезла, кігті наче розчинились. З-за горизонту, за спиною, визирнув краєчком Світило. Та так і завмер, ніби подивований. Над нерухомим тілом чоловіка стояв зовсім не кротововк. А звичайнісінька людина. Далеко не красень, але зовсім не чудовисько. А навколо з-під землі вилазили кротововки, один за одним.

Більше десятка. Вили пронизливо, не в унісон, але і не створювали какофонію. Вили, виплітаючи мереживо особливої симфонії – голодної зграї, що піймала жертву, з нотками страху і відчаю, котрі звучали форте й форте, чим ясніше зграя усвідомлювала, хто перед ними. Що перед ними.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше