Весь твір

---Останній спогад---

Яка будівля є більш захищеною, ніж в'язниця? Ця фортеця, що охороняється ззовні і зсередини. Лиш потрапивши сюди, ти усвідомлюєш безвихідність свого становища. Тут тримають тих, хто зрадив сумління. Я потрапив сюди за вбивсто, про яке одразу ж пошкодував. Тієї бабусі, яку я пограбував і забрав її життя, більш не повернеш, так само, як і мій вирок. Смертна кара! Такі були останні слова судді. Він вчинив вірно! Так йому звелів закон... Рука законодавства, яким я нехтував, тепер міцно стискала мене. Родичі тієї бабусі були такі щасливі, що мене вб'ють, так наче вона ожила. Чому люди такі голодні до помсти?

Я проснувся так рано, як ніколи. Сьогодні останній мій день! Я сидів у своїй тюремній кімнаті і похмуро дивився у вікно. Я поїдав очами ранкове світло. Промені падали мені на обличчя і розтікались по ньому теплом. Вони зігрівали не тільки моє лице, але й душу. Це не останній спогад того, що щось гріє мені голову. Цого вечора її зігріє декілька тисяч вольт електричного стільця. Я стояв, не хотів сидіти. Коли сяде сонце, присяду і я... Назавжди.

По гратах постукав охоронець. Він спитав, що б я бажав на свою останню трапезу. Ці слова були наповнені співчуття, глибина якого могла порівнятись з Маріанською впадиною. Я поглянув йому у вічі й одразу впізнав очі, які бачили, як страчують людей. Я попросив смажену картоплю... Мені вже не важливо, що їсти наостанок. Яка різниця, що буде в моєму шлунку, коли мене прив'яжуть до того страшного крісла. Стільця з якого ще ніхто вставав. Пройшло трішки часу і мене повели на обід. Я куштував кожен шматочок, так неначе це була найвишуканіша страва. І справді, нічого смачнішого я ще не їв! Мабуть, це тому, що я розумів, що це мій останній прийом їжі.

Я не мав бажання виходити зі своєї камери, та після обіду вирішив піти на прогулянку, яка була в нашому розкладі. Чому дощ починається завжди так невчасно?! Поглянувши як хмари поливають землю, в якій я скоро буду, я повернувся до камери. Весь день я роздумував про те, що не встиг зробити у своєму житті. Дивно, тільки зараз, коли я знаю час своєї смерті, я зрозумів скільки всього я так і не зробив. Всі мої вчинки, що я чинив, нічого не варті. Після мене нічого не залишиться. Тільки тепер я захотів просто ощасливити ту, кого я так любив, поглянути на її посмішку. Моя любима Мері прийде сьогодні! Ніколи б не подумав, що ми так попрощаємось.

Ось мене вже ведуть до кімнати, в якій я отримаю свій останній спогад. Відчинились двері і я побачив той стілець, що вже очікував мене. Весь дерев'яний і з дротиками, які обплітались навколо його ніжок, як змії, що шукають жертви. Сьогодні вони скуштують і моє життя.

Невже це мій останній спогад?! Невже мої очі побачать ці обдерті стіни перед тим, як назавжди закритись?!

Мої руки вже прив'язані до підлокітників, а на голову одягнули шолом. На мою страту прийшла кохана. Вона знала, що я вже розкаївся. В її очах, немов діаманти, виблискували сльози. Як жаль, що мені так і не дадуть ще раз обійняти її.  Звичайно, я не мав справжніх друзів а батькам було не важливо, що там робить один з дев'яти дітей. Мені так хотілось попрощатись з Мері - з тією, кому я був необхідним. В цю мить я найбільше бажав просто пригорнути її до себе. Я тебе покидаю... Не сумуй, у тебе ще все попереду. Ти не зламаєшся як я, не впадеш у випробуваннях долі!

Рука сторожа закону потягнула рубильник. І ось в моїй голові, разом з думками, блукають і тисячі електричних розрядів. Мій останній спогад! Такий страшний, як і той стілець, що так довго чекав мене. Ми з тобою зустрілись... Тепер я можу пообіцяти тобі, мій останній стілець, що ми будемо з тобою до смерті. Ну, що ж... Я заплатив закону. Ось вона ціна чужого життя. Я, той хто насміхався з законодавства, в цю мить зрозумів - навіть, якщо ти не визнаєш закону, він все рівно над тобою. Мій останній спогад... Я його більше не зможу згадати. І ти не згадуй, Мері...