Павуча каблучка

Мирослава. Підслухана розмова

Крізь відкриті двері своєї кімнати я чула, як у вітальні тихо гомонів телевізор. Нічого незвичного. Щоденні вечірні новини. Але щось у словах диктора змусило мене підвестися і підійти ближче. Затамувавши подих, я прислухалася.

- Випадки викрадення дівчат почастішали. Сьогодні знайшли ще одну жертву. За словами слідчих – це справа серійника. Винуватця розшукують, як і причини нападів. Наразі, деталі приховуються слідством. Проте, нашому журналісту вдалося встановити деякі спільні ознаки. Вони збігаються у всіх випадках. А далі…

- Мирославо!

Я здригнулася, відсахуючись від дверей. Від різкого руху боляче вдарилася ліктем, що з очей мало не покотилися сльози.

- Мирославо, все гаразд? Ти чому сидиш в темряві?

Різкий спалах змусив мене щосили замружити очі.

- З тобою точно все гаразд? Ти якась дивна, Мирославо.

- Все гаразд. – Я повільно відкрила очі і подивилася на неї.

З чого така раптова зацікавленість мною?

- Ти впевнена?

- Абсолютно. – Я змусила себе витримати її пильний погляд. – Не переймайся.

- Гаразд. – Вона ще раз прискіпливо окинула мене поглядом. – Лягай спати сьогодні раніше.

- Як скажеш. – Я кивнула у відповідь. – Вже збиралася лягати.

Чомусь сьогодні моя інтуїція просто верещала, що краще з нею не сперечатися. Не цього разу…

- Гаразд. У мене знову виклик. – Здавалося, вона втратила до мене інтерес, але я не зменшила свою пильність. – Якийсь важкий клієнт. Здається, я затримаюся до ранку. Можливо, довше. Ти слухаєш мене, Мирославо? – Її холодний погляд просто пронизав мене, наче наскрізь.

- Так, слухаю. – Я лишалася на місці і намагалася відслідкувати кожен її рух.

Сьогодні моя опікунка здавалася неуважною. Більше, ніж завжди. Її рухи були різкими і безладними. Це мене насторожувало ще більше, ніж її раптовий інтерес до моєї персони.

- Гаразд. – Її погляд знову прикипів до мене. – Я маю йти. Лягай спати. – Вона вимкнула світло і покинула мою кімнату.

Я прошмигнула до ліжка і пірнула під ковдру.

Збиралася лише вдати, що сплю. Щось мені підказувало, що сьогодні я отримаю відповіді на найголовніші питання.

Чому мене забрали з рідного міста до столиці? Чому так пильно стежать за кожним моїм кроком?

Я мала лише один маршрут. І той – машиною опікунки. Вранці до школи, а після обіду – додому. Все. Всі мої переміщення були обмежені стінами цієї квартири. Навіть, якби я мала змогу втекти – то не змогла. Двадцятий поверх. Внизу охорона. Мало того, я не мала власних ключів від квартири… Мені говорили, що турбуються про мене. Оберігають. Але… Я відчувала себе у пастці, яка вже давно зімкнула свої щелепи над моєю головою.

Все погіршилося, коли загинув мій дядько… Мені тоді було лише десять. Опіку наді мною отримала вона… І вже майже вісім років ми тихо ненавидимо одна одну. І з кожним роком ця неприязнь стає все більшою. А моя опікунка все прискіпливішою.

Я провела поглядом її тонку фігуру, що снувала у вітальні. Вона ходила безшумно, наче привид. Сувора. Завжди у дорогих ділових костюмах. З прилизаним волоссям і колючим поглядом. Я так і не знала, ким вона працює. Все лишалося таємницею, бо так краще для мене. Та чи справді краще?

Раптом вона завмерла, наче прислуховуючись, і швидким кроком підійшла до вхідних дверей. Я чула, як дзвінок ледве встиг дренькнути, як вона відчинила двері.

- Проходь.

Почула важкі кроки гостя. Так, я була переконана, що нічний візитер – чоловік.

Вони пройшли до вітальні.

- Зачекай, я гляну чи спить Мирослава.

Я ледве встигла закрити очі і вирівняти дихання.

- Мирославо! Мирославо, ти спиш? – Почула від дверей її голос.

Я намагалася втримати обличчя розслабленим. Тільки б не помітила, що я не сплю!

- Мирославо!

Я мало не підстрибнула, коли почула її голос поруч з ліжком. Хвала всім силам, що я змогла втриматися і не виказати себе.

- І справді, заснула. – Вона хмикнула і вийшла.

Я обережно подивилася через вії, і полегшено видихнула, коли побачила, що двері лишилися відкритими. Мої шанси підслухати їх розмову значно зросли.

- Говори!