Послання з минулого

Послання з минулого

Альбіна Чернявська

Послання з минулого

 

Я лежала на холодних кахлях давньої підлоги. Навколо суцільна темрява. Та моєму вампірському зору вона не була перешкодою. Мала змогу спокійно роздивитися оточення. Що й зробила одразу як прийшла до тями. Десь там, в дальньому кінці приміщення пробивається тонкий промінчик тьмяного вечірнього сонця. Поряд зі мною, прямо перед очима, кружляв якийсь чолов’яга. Дивна особистість високого зросту зі скуйовдженою шапкою білявого волосся старанно виводила крейдою на підлозі магічні символи навколо мого втомленого організму.

Я обережно, аби не привернути увагу зосередженого на своїй «творчості» чоловіка, скосила погляд щоб виявити травми. А вони були наявні. В мене у грудях, якраз біля серця, стирчав звичайнісінький ніж. Сталеве лезо холодило. До того ж спричиняло дискомфорт при рухах. Навколо ножа, по білій майці розтеклась величезна кривава пляма.

Але треба рухатися далі. Завдати мені реальної шкоди цей фанатик не зможе. Та виконувати завдання все ж таки доведеться. Я втомлено підняла бліду руку й обережно вхопила ніж. Поволі, неквапливо почала витягати сторонній предмет зі свого пораненого організму. Сталь вільно виходила з тіла повертаючи мені відчуття тепла. Ось кінчик ножа шкрябнув кістку. Я скривилася. Ще трошки і я поволі витягла знаряддя невдалого вбивства, перевела подих. Те місце де нещодавно стирчав ніж почало жахливо пекти - рана повільно затягувалася. Минула десь хвилина – півтори і про неї нагадували лиш смуга свіжої біленької шкіри та червона пляма на світлому одязі.

Регенерація закінчилася. Я надшвидким рухом підвелася з холодної підлоги тримаючи у руці сумнозвісного ножа. Чоловік дивним чином відчув мій рух. Він здригнувся, відволікся від свого заняття та підняв на мене здивований погляд. В його сірих очах промайнула паніка. Він на всій людській швидкості випростався. Для мене то було дуже повільно. Та я мовчки роздивлялася супротивника: високий, худорлявий, якийсь не визначний.

Повертіла у руках ножа демонструючи супротивнику й промовила:

- І цим, ти дурний мисливцю хотів мене вбити. – іронічно промовила я.

- Ах ти нечисть погана… - кинув він.

- Ну ось, ми знов повернулись до того з чого почали наше спілкування. – похмуро промовила я: - Ти взагалі розумієш що оцим – я підкинула у руці ножа: - оцим шматком сталі неможливо вбити навіть новоперетвореного вампіра. Тут же нема ані краплі срібла.

Я косо посміхнулася й почала повільно кружляти навколо мисливця за вампірами, наче кішка коло мишачої нірки. Він слідкував за моїми рухам та поки не виявляв жодної активності.

-Я ось гадаю, нащо тобі оте все? – спитала я крокуючи півколом.

Ножа я вже викинула, й готувалася або захищатися від нової атаки, або починати бій першою.

- Ти й тобі подібні – зло. Вас треба перебити. Викоренити цю заразу. – промовив супротивник.

- Ну от, знов за рибу гроші. Ти мені скажи конкретно: навіщо? – промовила заходячи на нове півколо. Цього разу я звузила траєкторію аби підібратися ближче до цілі.

- Ви жорстокі вбивці. Нищите людство заради харчування. – зі злістю кинув він.

Я цокнула язиком й промовила: - людство нищить себе саме. Вампіри тут не до чого.

- Ви ж страшні нічні хижаки. Харчуєтеся кров’ю. Вбиваєте людей. – з ненатуральною іронією промовив мисливець.

- Та ну. – кинула я заходячи на трете коло. Підбиралася ще ближче до мети: - Вампіри вже давно не вбивають людей. - відповіла я й приготувалася до стрибка.

Мисливець відволікся на мій маневр. В цей час на вампірській швидкості до кімнати влетів мій чоловік. Старший досвідчений вампір не знижуючи швидкості схопив мисливця й з хрустом зламав тому шию. Тіло важко впало на підлогу. Чорноволосий вампір одягнений в усе чорне подивився на тіло й цинічно промовив:

- Завдання начебто виконано. Та як нам довести князю темряви що мисливець мертвий? Не відривати ж йому голову для демонстрації. Якось воно не естетично вийде.

Я теж замислилася. Споглядаючи вбитого ворога крутила в пальцях пасмо свого довгого чорного волосся.

- Може притягнемо князю труп. Нехай переконається що це саме той мисливець. - запропонувала я.

- Можна. Але ж він увесь обвішаний амулетами. – відповів коханий.

- Так познімаємо з нього цю дурню, то й все. – кинула я.

- Як? В нас же страшенна алергія на срібло. А від більшості з них тхне тим огидним металом. – промовив вампір.

- Тоді треба себе чимось захистити. – замислено промовила я.

- Чим? В тебе є ідеї? – здивовано спитав він.

Я кивнула. Скинула чорну шкіряну куртку, стягнула скривавлену майку. Огорнула тим ганчір’ям руку й підійшла до тіла. Нахилилася над ним й охайно почала знімати амулети. Зняла кілька дрібничок з шиї, насилу стягнула з задубілого пальця персня. Й огорнувши руку тканиною наче в рукавичку, перевірила кишені жертви. Там знайшла кілька срібних дротиків. Викинула все це в куток. Кинула з верху зіпсований одяг.

Аби не залишати залиту вампірською кров’ю тканину, довелося спалити її. Попросила у чоловіка запальничку. Отримавши її рушила до скривавленого одягу. Підпалила ганчірку яка нещодавно була моєю улюбленою майкою. Переконавшись що тканина спалахнула й не збирається затухати, я накинула куртку. Застібнула її та ще раз кинула погляд на підпал. Палало добре, слідів точно не залишиться.

Знищивши докази, підійшла до коханого. Він закинув на плече тіло. Я схопила свого чоловіка за руку й ми на вампірській швидкості рушили звітувати перед князем темряви. Посвячення пройдено і тепер я стану повноцінним членом вампірського товариства.

 

***



Альбіна Чернявська

Відредаговано: 23.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись