Про що мовчить потороча

І

«..Із вуст Арта вона звучала так ніжно і ласкаво, що загальний зміст був зрозумілий і без перекладу. Гарна у вампірів мова, співоча. При можливості, треба буде обов'язково її підучить…»

- Уляна! – різкий окрик з під вікна змусив мене відкласти тількино почату книжку,і вскочити, попутно осмикуючи літнє платтячко.

- Я тут, ба!   крикнула у відповідь, вже летючи надвір.

Мабуть нових постояльців треба зустріти. Для когось канікули були часом відпочинку. А для нас, жителів приморського міста, три місяці літа були СЕЗОНОМ. Часом коли можна було заробити грошей на відпочиваючих. Тому працювали як прокляті всі - від великого до малого. Моя бабуся не була виключенням – на літо здавала флігель. Хоча могла б і без цього, ми в грошах точно не були зацікавлені. Але для бабусі відмовитись від цієї роботи було рівнозначним що відкрити конспірацію, заявити всім сусідам про свою інакшість. Відьма старої закалки баба Люба цього допустити не могла.

Багато часу вона витрачала на поновлення відводячих очі заклять – щоб бува хто з гостей не помітив чого дивного на городі чи в хаті, ненароком зазирнувши в пошуках господині. І не зважаючи на те, що така діяльність вимагала зусиль, щолітку у нас зупинялось декілька сімей, хто на місяць, а хто й на тиждень, то вже як у них було з грошима. А це значило, що необхідно було їх зустріти, поселити, потім після виїзду прибрати кімнати, перепрати рушники і білизну, щодня видраювати гостьовий літній душ, засипати вапном туалет, мити виставлений надворі рукомийник і стареньку газову плиту. Полоти клумбу з петуніями, і не забувати її поливати. Бігти в магазин за продуктами…

А я любила читати. Особливо про магів і відьом, чаклунів, їх магічні академії – треба ж таке придумати, і кохання. В таких книжках головну героїню недолугу магічку першокурсницю обов’язково помічав якийсь сильний маг, чи кращий учень старшого курсу, чи ректор чи взагалі заїжджий принц. Вони могли бути перевертнями чи й вампірами. І чим більш поганий характер був у героїні тим більше чоловіків за нею увивалось. А в кінці принц чи Верховний вампір обов’язково рятував її від смертельної небезпеки і зізнавався в коханні.

Я уявляла себе на їх місці, і тихо зітхала. Та в реальному житті ніяких шкіл магії не існувало, не кажучи вже про принців-вампірів. Коли я була мала я часто запитувала у бабусі про вампірів. Вона тільки посміхалась:

- А як же вийдеш ти за нього заміж! І з’їсть він тебе, як заєць морквину, тільки кісточки хрумнуть. Полюбив вовк кобилу… Ти зрозумій Улю, вампіри це суть упирі. Потороч. Вони з неупокоєних вилуплюються, що за межами освяченої землі поховані. Ну які у них можуть бути почуття, окрім голоду?

- А вищі? – не угамовувалась я. Адже в книжках обов’язково писали про вищих.

- А вищих я не бачила, - несподівано відповіла бабця. – Вони ніби й є, але не приведи боги з ними перетнутись. А романтичні нісенітниці то й взагалі з голови викинь! Ну яка любов може бути у них з їжею? От ти б в гусака закохалась?

- А як упир у вищого перетворюється? – тут же не вірячи своїй удачі запитала я, бо раніше бабуся на цю тему говорити відмовлялась.

- Не знаю я, Улю. Мені про то не розповідали. Раніше, ще до святих кажуть умертвій з упирями було багацько, цілі села виїдали, але про вищих у нашій родовій книзі нічого немає.

Бабуся розповідала, колись давно, ще до Хрещення, нечисті на землі нашій водилось всілякої дуже багато. І тільки такі відьми як я з бабусею могли їх спиняти. А потім князь побачив, що у Візантії з цією напастю справляються набагато краще – противитись силі Святих не сміли ні упирі, ні мерці, ні духи стихій. Святі випалювали і очищували землю, не лишаючи нежиті шансів. Князь вважав що це буде доброю підмогою місцевим волхвам, але жорстоко помилився – Святі не терплять конкурентів. І не бачать різниці між домовиком і злим духом. Там де вони працюють залишається стерильна пустка. Смертним то до вподоби. Але бабуся каже, що так порушується круговорот сил на землі. Їй видніше, я ще молода для таких великих роздумів.

- Улю, що ти там возишся, - вже нетерпляче покликала бабця. І я вибігла на поріг. – Ходімо, допоможеш.

Я слухняно почимчикувала за бабусею – худенькою, маленькою жіночкою років сімдесяти. На ній красувалось легеньке ситцеве плаття  в синю квіточку, голову чинно покривала біла хустка, не пам’ятаю щоб бабуся десь ходила без хустки, хіба що вдома, перед сном, випускала сиву косу подихати повітрям.

Ми впевнено крокували в бік центру міста, і я почала розуміти, що йдемо ми не до зупинки маршруток біля супермаркету. Скоро бабуся звернула знову в сторону моря і вивела нас до міської лікарні.

- Ба, хтось захворів? – здивувалась я.

-  Можна й так сказати, - видно було що бабці не по собі, і вона воліла б мене, дурноголову, залишити вдома. – Ти головне дивись уважно, і не лізь куди не слід.

Обігнувши лікарню, ми опинились в сосновому скверику, і попрямували до окремо стоячої одноповерхової будівлі. Я тут ще не була. А біля входу нас чекав вампір! Ну я так вирішила, звісно з несподіванки, – чоловіку на вигляд було років з двадцять п’ять, чорне як воронове крило волосся було стягнуте в хвіст на потилиці, добре вибриті щоки запали, різко підкреслюючи скроні, шкіра в нього була незвично біла – як для приморського міста так взагалі дикість. Зодягнений він був в білий халат поверх чорної футболки, яка виглядала з під розстебнутого коміру, під футболкою ховали якісь шнурки з амулетами чи прикрасами.  Ну точно вампір, і влаштувався вигідно, щоб при лікарні кровушку донорську хлебтати. Я розгубилась – власне вищих вампірів я собі десь так і фантазувала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше