Пташине серце

Глава 1. А може на море?

У повітрі відчувався запах чогось по-дитячому приємного, солодкого і теплого. Це відкрита кватирка пекарні дозволяла тонкому аромату випічки просковзнути назовні. Пряні трояндочки з корицею, кремові кошики, рогалики зі згущеним молоком та маківки – усім цим буйством запахів була повна вулиця Довженка, на яку вперше у житті ступила нога юної незнайомки. Яскраві аромати тістечок заманили її повернути до пекарні, але продаж о восьмій ранку ще не було відкрито. Дівчині залишалось лише смикнути ручку дверей, що ніяк не піддавалися, і, розчаровано насупивши брови, піти в сторону університету. 
Так дивно їй було знову, але ніби вперше, прямувати до нового навчального закладу. Немов це саме ті соковиті шістнадцять, і вона крокує невпевнено у лякаюче та шалене доросле життя. Але ні. Через купу проблем і негараздів їй довелося покинути рідне місто, маму, друзів. І звернути на нову доріжку на середині навчального шляху. І думки, що помилки минулого зруйнують майбутнє, будять її поночі, муштрують до сліз, але не сьогодні. Нині її бентежить нова пора і ті таємні відкриття, що тільки чекають на неї. 
Сонце, що вже досить високо сяяло на ранковому небосхилі, почало трохи припікати. «В Одесі, певно, вересень – це четвертий місяць літа» - думалось їй. Та воно і справді було так. Туристи приїжджають на море ще й у середині вересня, адже вода досить тепла, часом навіть краща, ніж у липні, і народу на пляжах стає менше, можна сильніше насолодитися атмосферою. І навіть зараз, підходячи до навчального корпусу, вона відчувала солонуватий присмак моря на своїх вустах, воно було зовсім близько – лише спуститися вниз. «А може ну його, - спіткали її думки. – Плюнути на все це і податися до шиплячого прибою та крикливих чайок… Але ні. Я дала слово».
Ноги покірно вели її уздовж паркану, яким був огороджений корпус університету, їй подобалось, що за огорожею росло багато дерев. Це ніби заспокоювало, давало зрозуміти, що все навколо справжнє. Біля самих воріт стояв невеликий мінівен, з якого хлопець торгував кавою, але ціни на прейскуранті були, на її думку, завищені. «Отже, тут я, певно, кавою не поласую» - усміхнулась про себе дівчина. Потів вона пильно вгледілась у вицвілий напис великими літерами: «Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова». Вигляд у цього приміщення був типово радянським. І це ще вона не бачила гуртожиток, бо приїхала раніше і ночувала у далеких родичів. Стало трохи моторошно, після минулого університету цей здавався якимось посміховиськом. Але вона впевнено зробила кілька кроків уперед і побачила праворуч пам’ятник Кирилу і Мефодію, про яких багато чула ще з першого курсу. Далі ніяких культурних спорудин видно не було. 
Кругом було багато зелені: дерева, кущі, квіти, скошена трава. Це дозволяло забути про зовнішній вигляд будівлі, бо кінець кінцем – обгортка не головне. Дівчина присіла на одній із багатьох лавок, що стояли у дворику. Заходити всередину не хотілось, залишалось ще двадцять хвилин до початку пари, до початку нового життя. Їй було цікаво ким будуть нові одногрупниці, чи будуть там одногрупники, бо хлопці на філфаці – то розкіш, і взагалі – чи приймуть її у колектив? Після цих думок серце закалатало у грудях. Вона зробила глибокий вдих і заплющила очі, впиваючи нігті у м’яку шкіру долоні. «Все буде добре – шепотіла вона сама собі. – Я зможу».
Навкруги було тихо. Перший навчальний день, а ніхто не спішить на пари. Певно, ніхто за ними не сумує серпневими вечорами. Дівчина зняла наплічник і відкрила найменший відділ – звідти вона дістала помаранчеву запальничку bic і пачку червоних мальборо, що ніяк не пасували такій тендітній красуні, хоча б через те, що були надто міцні, але такі дрібниці її не турбували. Мама вже давно знала про таємниче доньчине паління на балконі, тож після бесіди і признання їй більше не було за це соромно. Колись вона кине, обов’язково, коли перестане потребувати якогось символу душевного самозахисту. 
З приміщення університету вийшла якась маленька бабця з великим чорним пакетом в руці. В голові у дівчини виникли деякі ідеї початку цікавого трилеру, але бабця виявилася звичайною прибиральницею – це прояснилося, коли стара випотрошила зелену урну у пакет, а потім наступну і так поки черга не дійшла до смітника, що знаходився біля лавки, на якій сиділа дівчина. Останню це не дуже потурбувало, вона продовжила методично піднімати цигарку до губ і знов опускати. Але бабця явно нею зацікавилась:
-    І нащо ти оце псуєш свої легені? Така молода ще, народжуватимеш рано чи пізно, а ти оцю гидоту до рота тягнеш. І воно тобі подобається? – стара стала дуже близько до дівчини і дивилася прямо їй у вічі. Це дратувало. 
-    Не те щоб подобалось, але від того легше, - дівчина кинула пару слів, щоб бабуся відчепилася. 
Але для неї то, мабуть, було діло принципу. Вона почала розповідати про свого чоловіка, сказала, що той пив, як скотина, але ніколи не брав до рота цигарки. Дівчина так і не зрозуміла в чому тут був гарний приклад, адже завжди вважала алкоголь винаходом диявола і перевірила це на власному досвіді, тож просто опустила очі і перестала відповідати, сподіваючись, що її залишать у спокої. Бабця простояла б біля неї, напевно, до початку занять, якщо хтось би неочікувано не окликнув її:
-    Бабо Тасю, ну що ви причепилися знов, у всіх свої проблеми і варіанти їх рішення, - прозвучав чоловічий голос. 
Стара на те нічого не сказала, лише якось гнівно глянула на дівчину, потім на молодика і пішла собі геть з величезним чорним пакетом. Здавалося, що той пакет був більше, ніж сама бабця. 
Дівчина хотіла подякувати своєму рятівнику, але коли підвела погляд – нікого поруч не було. Ситуація її трохи налякала, проте одночасно насмішила. Гарний початок дня – отримати прочухана за куріння від незнайомої старої. За цей час у дворику побільшало людей, студенти курили перед початком занять, або чекали на своїх друзів, щоб піти на пари разом. Дівчина загасила недопалок об смітник і туди ж його і викинула. Наплічник знов опинився за спиною і вона невпевненими кроками почимчикувала в університет. 
Інтер’єр виявився не кращим за зовнішній вигляд, але це вже мало турбувало дівчину. Зараз їй, як першокурсниці, потрібно було шукати аудиторію, номер якої вона ще не знала. Отже, спочатку потрібно було знайти розклад. Філологічний факультет знаходився на третьому поверсі, про це свідчив напис на стіні, який вона помітила, підіймаючись сходами. Щоб знайти розклад потрібно було пройти до деканату, який знаходився в кінці коридору. Це виявилося не так важко. Перша пара мала проходити у шістдесят четвертій аудиторії, яка, скоріше за все, теж знаходилась на третьому поверсі, тільки в протилежній частині цього довгого коридору. До початку залишалось п’ять хвилин, тож дівчина поспішила. 
Двері в аудиторію були відчинені, залишалось тільки набратися духу туди увійти. Дівчина стояла трохи поодаль і чула гул, який стояв у шістдесят четвертій. Одні жіночі голоси… Теревенять про хлопців, нігті та косметику. Досить схоже на те, що бувало в її попередній групі. Але зробити цей крок у новий соціум вона не намагалася, руки почали тремтіти від хвилювання. Дівчина вже розвернулася, щоб утікти звідти, як ненароком наткнулася на якусь темноволосу жінку. 
-    Вибачте, будь ласка, - дівчина зніяковіла, розуміючи, що, скоріше за все, це викладачка, яка спішила на її пару. 
-    Нічого страшного, - жінка поправила окуляри. – А ви чому не заходите? Чи ви загубились?
-    Ні, я просто… - дівчина замовкла, бо задзвенів дзвоник. Вона увійшла в аудиторію вслід за викладачкою. 
Вільних місць було достатньо і новенька успішно примостилася на задній парті. Навіть залишила перед собою ще одну вільну парту на всяк випадок. Людей було небагато, чоловік двадцять. Напевно, це були не всі, але для такої великої авдиторії, здавалось, що студентів якась нещасна горстка. І всі вони – дівчата. 
За першою партою у лівому ряду, в якому зараз сиділа сама дівчина, знаходилось дві білявки, обидві у білих витончених блузках та з гарним макіяжем. Першу парту середнього ряду очолили дівчата, які почали тримати руки ще до того, як викладачка щось сказала. А це був тільки перший день, на що вони вже готові відповідати? Всіх інших дівчина могла розгледіти тільки ззаду, і, переважно, це були дівчата на останніх партах. Дівчина з каре і солодко-рожевим кольором волосся і сережкою у носі здалася якоюсь пригніченою та сумною. Певно тому, що сиділа одна. Може, сьогодні не прийшла її подруга, а може це її стиль. Брюнетка з довгими косами, яка постійно дивилася у маленьке дзеркальце і час від часу підфарбовувала тонкі маленькі губи. Новенька роздивлялася їх, поки на неї не почали звертати багато уваги. Викладачка не представила її, а самій якось не хотілося підриватися з місця і пояснювати всім хто вона така, щоб вони перестали вилуплятися на неї, як на якогось клоуна. 
Минуло близько десяти хвилин, але пара ще не почалася. Викладачка запитувала хто як провів літо, чи багато читали, що нового для себе знайшли. За розкладом це була пара української літератури і викладачка була досить приємною, судячи з реакції на неї усіх присутніх. Врешті-решт бесіди про життя закінчилися і на дошці з’явилася назва теми: «Неоромантизм в українській літературі». Але не встигли всі відкрити лекційні зошити, як двері в авдиторію відчинилися – на порозі стояв хлопець. Йому достатньо було мати чоловічу стать, щоб привернути увагу дівчини. Юнак вибачився за запізнення і, пройшовшись очима по приміщенню, зупинився на незнайомому обличчі. Це його зацікавило і він примостився прямо за тою партою, яку дівчина залишила вільною на всяк випадок. 
Заняття продовжилось, але хлопцю було не до того. Щойно викладачка почала щось говорити, він повернувся до дівчини, що сиділа позаду і запитав: 
-    Привіт, як тебе звати? І ти хто взагалі? – він звів брови докупи. – Відповідай спочатку на друге питання. 
-    Я новенька, перевелася з іншого міста. Звати мене… – дівчина якось зам’ялась, потім посміхнулася. – Яна. 
-    Приємно познайомитися, Яно. Я… - їх діалог перервали:
-    Сашко, не чіпляйся до дівчат на заняттях, - тон викладачки був досить м’який. – Ти за них потім екзамени не здаси.
-    Вибачте, Олено Юріївно, я просто хотів познайомитися, - невимушено відповів парубок. 
-    А ви що, новенька? – жінка пильно подивилася на дівчину, намагаючись її впізнати. 
Дівчина встала трохи ніяковіючи.
-    Так, я сьогодні ту вперше. Мене звати Яна.
-    Мене звати Олена Юріївна, дуже приємно, підійдеш до мене після лекції, добре? – жінка доброзичливо посміхнулася.
-    Гаразд, - дівчина сіла, зітхнувши. Їй хотілося хоча б на першій парі залишитися непоміченою. 
Хлопець ще раз обернувся до новенької.
-    Вибач, я думав, що я тут один ще не знав хто ти, - він дуже мило посміхнувся і почав старанно записувати те, що диктувала викладачка. 
Дівчина відчула, що пережити усе знову буде трохи важче. Тут всі один з одним знайомі, кожний має своє коло спілкування. А вона, певно, буде білою вороною, буде чужою. Але на що вона сподівалася? 
                                                                                ***
Після першої пари перерва триває лише десять хвилин, тож студенти розбіглися хто куди: у вбиральню, на другий поверх за кавою, на вулицю покурити, або ж просто вийшли з аудиторії, щоб трохи провітрити мозок. Яна знала, що наступна пара буде з тією ж викладачкою і в тій самій аудиторії, тому навіть не поклала зошит в наплічник. Олена Юріївна підізвала її до себе, щось її непокоїло. 
-    Мені дали новий список сьогодні вранці, але я не можу знайти вас у ньому, - з якимось застереженням проговорила жінка. – Точніше, там немає ще одної Яни, а ви представилися саме так. 
-    Вибачте, - дівчина нервово посміхнулась. – Не хотіла афішувати своє дивне ім’я перед усіма. В мене з цим завжди були проблеми. 
-    Отже, вас звати Духмяна, правильно? Дуже гарно, – Олена Юріївна мала якусь дивну здатність придавати словам невимушену м’якість. 
-    Так, але ви можете називати мене просто Яна. Будь ласка, - не хотілося пояснювати чому так сталося і як це ім’я впливало на все її життя. 
-    Жодних проблем. У нас до речі я дівчина на ім’я Антоніна, яка вперто називає себе Ніною, тож ви не перша, - жінка помітно повеселішала, розуміючи, що нічого страшного не сталося. - Більше до вас запитань немає. 
Яна полегшено видихнула і сіла на своє місце. В авдиторії нікого не було, навіть дівчата-що-тягнуть-руки теж вийшли. Дівчина замріяно дивилася у вікно, яке було достатньо великого розміру, щоб уявити, що ти сидиш не на парі, а десь на власній віллі і споглядаєш звідти свій садок, озеро та приватний гелікоптер. Але насолоджуватися довго не довелось – пролунав дзвоник. Лекція про неоромантиків продовжувалася. Все було, як і на першій парі, крім декількох деталей – біля хлопця сиділа якась незнайома ще на обличчя дівчина, а рожевокоса взагалі не прийшла. 
Духмяна зацікавилась подругою Сашка, хоча б тому, що вона сиділа прямо перед нею. Темно-каштанове волосся, старанно випрямлене з самого ранку, блакитна сорочка, заправлена у джинси з завищеною талією. Коли незнайомка щось питала у хлопця, вона повернулась у профіль і Яна могла помітити її великі пухкі губи, що були елегантно підкреслені блідо-рожевою матовою помадою, маленький смішний носик, що нагадував пікінеса і темні карі очі, в яких точно ховалися чорти. Щось в цій дівчині здалося Яні близьким і їй було так цікаво дізнатися, про що вони там з Сашком говорять. 
Час починав летіти непомітно, до кінця пари залишалось ще п’ять хвилин, але викладачка відпустила групу на перерву. Духмяна вийшла з аудиторії першою. Їй не хотілось бути в центрі уваги, не хотілось багато запитань, не хотілось розповідати про себе. Спустившись на перший поверх дівчина побачила, що є вихід на задній дворик, який виглядав досить мило, особливо декілька трояндових кущів, що росли вздовж паркану. Біля них знаходились лавки і Яна направилася туди. Вона дістала цигарку і запалила її. Ніхто з її групи не вийшов, проте дворик кожну хвилину наповнювався студентами. Хтось просто теревенив, насолоджуючись сонячним світлом, що ніжно лоскотало шкіру, хтось обідав смаколиками із форнетті, інші – курили. Духмяна запалила вже другу цигарку. Насправді, вона не курила так багато – лише коли хвилювалась чи сумувала. 
Дівчина занурилась у свої думки, згадуючи перший курс, кращих подруг, веселі нічні гулянки, першу сесію і…
-    Яно! – хтось покликав її, що досить різко повернуло дівчину в реальність. – Можна з тобою тут потусити?
Це був той самий хлопець – Сашко і з ним та дівчина з темними очима. 
-    Звичайно, - відповіла Духмяна, хоча не зовсім розуміла що від неї хочуть.
-    Мене звати Саша, а оце прокляття, - хлопець усміхнувся і вказав рукою на свою супутницю, - Аля. 
-    Приємно познайомитись, - сказала Аля і простягнула руку. Яна її потиснула. 
-    Чуєш, в тебе не буде сигарети? – юнак, здавалось, не відчуває ніякого дискомфорту. 
-    Так, тримай, - Яна дала йому пачку. – Пригощайся. 
-    Слухай, а чого ти перевелась у цю шарагу? – запитала Аля, що також пригостилась червоним мальборо. – Тобто невже не було кращого варіанту? Я от не знаю як звідси звалити вже. 
-    Я просто хотіла до моря, - майже чесно призналась дівчина. 
-    То ідем, - у Алі заблищали очі, і здавалось, що то зорі миготять на нічному небі. – Прогуляємо історію української мови, все одно то повний треш. 
Духмяна на хвильку задумалась. Їй справді хотілось махнути на море, але ж пропускати пару в перший же день занять – це було якось безвідповідально. Хоча роки два тому вона зробила б це без вагань. 
-    Не підбивай її на авантюри, Алю, - вставив свої п’ять копійок Саша. – Може, вона хоче бути сумлінною студенткою і все таке, а ти прямо з порогу її тягнеш на дно. 
-    Бачиш, ти вже заговорив за дно. Найближче дно тут – морське, тож погнали, - здавалось, що Аля не передумає і піде туди навіть якщо Яна не погодиться. 
Яна мовчала, докурюючи цигарку як завжди до самого фільтру. Вона не дуже хотіла бути сумлінною ученицею, але совість мала, проте вона вирішила, що одна пара нічого в її житті не змінить, тож, подивившись ще раз на Сашка і Алю, погодилась іти на море. Аля зраділа і запропонувала «затаритись чимось у Сільпо», на що Яна з Сашком особливих заперечень не мали. 
В районі університету знаходились два супермаркети «Сільпо», але вони пішли у «велике», як його назвала Аля. Черг майже не було, тому що пара почалась ще три хвилини тому і весь наплив студентів, які приходили купити щось попоїсти, зник. Тож їм знадобилося небагато часу, щоб купити собі щось смачненьке. Точніше, Саші з Яною достатньо було п’яти хвилин, щоб взяти собі по снікерсу і виноградно-яблучному соку, тому вони вже давно стояла на виході, чекаючи Алю, яка незрозуміло що так довго робила у магазині. 
-    Отже, перевелася заради моря, - почав був Сашко, але подивившись на сумне обличчя Яни, передумав говорити про те, що хотів. – Бо море то крута штука, якщо не живеш біля нього довго і забуваєш, що воно є. 
-    Так з усім, - підтримала розмову дівчина. – Навіть з людьми. 
Сашко не знайшов що на це сказати і його врятувала Аля, яка вийшла з магазину з двома невеликими пластмасовими контейнерами, в одному із яких був салат «Цезар», а в іншому салат «Фіалка». Також вона взяла три одноразові вилки, пиріжки з картоплею і велику пачку сухариків зі смаком крабу. 
-    Не дивіться так на мене! – крикнула Аля, споглядаючи ошелешені обличчя своїх компаньйонів. – Це для всіх. 
-    Теж мені добра душа, - хмикнув Сашко, відчуваючи свою провину через те, що це не він усіх пригостив. Але він знав, що Аля має таку натуру, міг і додуматись. 
Яна посміхнулась. Можливо, вперше за довгий час. Звичайно, вони – ці дивакуваті хлопець та дівчина – не зрозуміли, що зараз сталося щось неймовірне, але теж посміхнулися. Сашко повернувся в магазин і купив маленький пакет, щоб скласти покупки Алі і по-джентельменськи поніс його сам. 
-    То що спустимося біля годинника чи підем на «Собачку»? – запитала Аля скорше у Саші, бо Яна точно нічого не зрозуміла. 
-    Спустимося біля годинника і підем на «Собачку», - засміявся хлопець. 
Яна все зрозуміла, коли вони опинились на «Трасі здоров’я», по якій постійно хтось проїжджав на велосипеді, або просто бігав. Недарма вона має таку назву. Певно, тут добре займатися спортом – кругом дерева, а з моря, яке розташоване зовсім близько, лине приємна прохолода. Виявилось, що спусків до моря є безліч, але деякі з них ведуть прямісінько до пляжу, а від деяких треба трохи пройтись. Тож вони повернули направо і рушили на «Собачку», так оригінально називався пляж, тому що там дозволялось відпочивати і купатися з домашніми улюбленцями, а ще, як пояснили Саша і Аля, це було найголовнішим місцем студентських тусівок, тому що знаходилось найближче від гуртожитку. 
Яні нічого більше не хотілося чути і знати, коли вона побачила море. Кожного разу воно створює такий чудодійний ефект. Особливо зараз, коли на березі майже нікого не було. Чайки кричали над головами, хвилі лоскотали пісок, а небо на горизонті здавалося продовженням морських глибин. Духмяна затамувала подих. Нічого у світі немає чарівнішого за море. Може, хіба що, океан. 
-    Давайте спустимось ще, якщо не боїтеся насипати пісок у кросівки, - сказав Сашко і миттю опинився на березі, ніби по сходах він не йшов, а летів. 
-    Як же тут гарно, - прошепотіла ніби сама собі Духмяна. – І спокійно. 
-    Ага, - відізвалась Аля. – Але мені більше подобаються скелясті пляжі, там можна посидіти на великих камінцях і фотки круті виходять. Ось там в кінці, - дівчина махнула рукою у праву сторону, – є трохи каменів, можемо примоститися. 
Поки вони йшли до камінців, Духмяна споглядала все навколо себе – ліворуч знаходилося море, праворуч – численні сліди від нічних багать. З пам’яті почали просочуватися моменти минулого. Яна відчула запах багаття, почула, як тріщать маленькі гілочки, що їх тільки-но принесли хлопці, біля неї сидить найкраща подруга – Катріна, вони забули взяти покривало, тож обидві сидять на своїх джинсовках. Навкруги суцільна тиша, яку порушують лише іскри з костра та млявий шепіт дерев, збуджених нічним вітром. Катріна п’є з пляшки якесь блакитне шампанське, а Духмяна дивиться на вогонь, в той час як хтось кричить її ім’я таким рідним коханим голосом: «Яно! Яно…».
-    Яно! – Сашко потріпав її за плече. – Гей, Яно, повернись до нас!
-    А? Що? – дівчина побачила перед собою Сашка і мариво розсіялося. – Вибач, просто згадала дещо. 
-    Ти так нас не лякай, - втрутилася Аля. – Бо я вже хотіла швидку викликати. Ти як та ящірка стала така і завмерла. Я навіть руками перед очима махала. 
Яна знов посміхнулася, уявляючи як темноока махає перед нею руками. Через декілька метрів вони дістались камінців, які всі були у піску, але студентів це мало турбувало. Аля всілася на найбільший камінь, а з іншого зробила імпровізований стіл, на який виклала всю куплену їжу. Яна зайняла камінь навпроти Алі, а хлопець – той, що поряд. Темноока роздала кожному по пластмасовій вилці і наказала, щоб нічого з їжі не залишалося. Багато разів повторювати не треба було – нема нічого швидшого в знищуванні їжі, ніж голодні студенти. 
Коли трапезу було скінчено і Аля, як справжня господиня, склала сміття у пакет, всі троє трохи притихли. Кожен вдивлявся у хвилі, що ніжко проходилися берегом, пінилися і знову втікали назад у воду. Кожен думав про щось своє. Аля ввімкнула пісню Someone you loved, але не в оригіналі, а у виконанні Jessie Reyez і їх мовчання продовжувалося, поки пісня не закінчилась, а потім Духмяна почула, як щось шарудить. Очі дівчини намагались знайти джерело шуму, виявилося, що це допитлива мева нишпорить у їхньому пакеті. 
-    А-ну геть, - Аля зірвалася з місця, але пташка навіть не поворухнулася. Тоді дівчина пішла на неї наступом. – Кляті чайки. Бісять. 
-    Гроза чайок – Аліна Сомишина, - засміявся Сашко. Яна підтримала його.
-    Жартівник-дурбецело – Олександр Косовський, - вправно відповіла Аля. 
Духмяна мовчки спостерігала за своїми супутниками, ледве стримуючи посмішку, яка за сьогодні вже стільки разів пробиралася на її обличчя. Вона відчувала найприємніші з повсякденних почуттів – їй було дуже комфортно з цими людьми. 
-    Чуєш, Яно, а ти де живеш – в гуртожитку чи квартиру знімаєш? – несподівано поцікавилася Аліна. 
-    Маю жити в гуртожитку, а до сьогодні ночувала у родичів, - Яна зітхнула, тому що взагалі не уявляла собі життя в гуртожитку. 
-    О, а в якій кімнаті? – очі у Алі загорілись.
-    Я ще не знаю, навіть не заходила туди… - Яна виглядала трохи пригнічено. – Певно, буду там, де ще залишились місця…
-    Так, я все вирішу, будеш жити зі мною, це навіть не обговорюється, - видала свій вердикт темноока. 
-    В тебе є місце? – здивовано запитала Яна. Вона вважала, що місця залишаться лише з першокурсниками. 
-    В мене якраз дві сусідки з’їхало до своїх хлопців, тож буду рада жити з кимось адекватним, а то підселять ще якусь хвойду і я її вночі задушу не дай Боже, - Аля говорила швидко і дуже емоційно, але саме це в ній і приваблювало – вона не ховала своїх емоцій і періодично навіть помітно червоніла. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше