Римейк

Римейк - світанковий проект

РІМЕЙК

- Анно, Анно, чарівна моя донно Анно, що за смуток смарагдовим сплеском з зіниць?  

Насолодившись  нарешті досконалим рядком, я відхилився від стертих до невпізнанності клавіш й простяг руку за кавою. Сутінки вже давно розтанули у графіті нічного міста: сонячне, відкрите,  й гомінке протягом днини, поночі воно набувало нової, авантюрної суті, викликаючи в пам’яті уривки давніх й буцімто правдивих оповідок про портові пригоди, викрадених для невільницького ринку полонянок, та контрабандні сховки в катакомбах попід старою його частиною… Та ж годі фантазувати, -  різко обірвав власні замріяні блукання поглядом між поодиноко освітленими вікнами навпроти й вдалині. Горішній дев’ятий поверх надавав цю можливість польоту подумки над  ближніми новобудовами, вздовж узбережжя й ген, через буяння неупинно різнобарвних спалахів Аркадії, «за змах – другий крила», до осереддя всіх думок, чудового магніту почуттів, що, певне, так й не здогадується про те, що…

Проте, досить! Проект. (Ну що за дивне слово, «проект», для творчої роботи... Цікаво було б поглянути на те диво в бухгалтерських нарукавниках зі старих кінострічок, яке винайшло таке визначення...)

Проект. Має. Бути. В замовника. Завтра. О дев’ятій. Дев’ятій, не двадцять першій. За працю ж, юначе!

Та не складались у «живих людей» Анна, Дон Хуан й Командор, аж ніяк не складались. Хоча охочіш просто не буває, ніж був мій відгук на пропозицію цього перекладу. Не міг не зацікавитись римейком на сучасний лад тієї старовинної історії, - тож, навіть не у гонорарі стала річ. І от… Чи вади авторського стилю, чи то стовпіння класиків над головою у той час, як я знущався над чудернацьким дописом, не припускаючи «настільки апгрейду», але ж формально дотримуючись авторського бачення? Тож  чи те, а чи інше, - та герої «не складались».

- Анно, Анно, бажана моя донна Анно, чом заламуєш руки в зітханні своєму?  Чи ж повернеться твій Командор, невідомо. Не сумуй, та прислухайся до серенад…  

Та що ж я роблю, й справді…

Цей дивак Джей Кей (а чи було б простіше, коли знати справжнє ім’я? та полишмо власника  отих ініціалів..) взагалі склав щось на кшталт романтичного репу.  Чи то чудово, чи трагічно, та на моє сповнене сумніву питання, що ж мені з цим робити, – чи то сучасного Гарсія Лорку з Лопе де Вегою виписувати, а чи сеньору-з-Гарлему перевитворювати, –  Мотя таким знайомим звичним рухом стрільнув недопалок за спекотне вікно й, супроводячи поглядом  кольорове тату на Алісиній шийці, неуважно віддав на поталу мені право вибору: «Та що складеш, то те і буде! Аби наклад не падав… не її ж світлинами два розвороти заповнювати…»  

Дещиця правди в тому була: сценки буття сталкера та маргінальні історії, з дитячою впертістю щодня гігабайтно атакували Мотін десктоп. А спроба відрядити фоторепортерку на елітний показ мод довела, що місія таки невиконанна, до того ж й обійшлася в круглий грошик: скандальні ракурси закулісся показу могли б й принеси значний успіх, й навіть  дати початок  цікавій серії матеріалів-роздумів, чи біографій успіху, такого собі «усім відомо й все одно цікаво», але ж… тямте, дівчино, як це робиться!

Та я відволікся. Однак, саме, пирскаючи сміхом над безмежним пасьянсом Лісуніного реГпортажу й шикаючи з Дмитром Дмитровичем один на одного,  мов когось оманув би аркушик «Всі тихо! Йде нарада!»! на скляних дверях Мотіного кабінету,- так, саме тоді я вперше й побачив Її.

Дещо тендітна з принуджено вільними манерами. Струнка й виразна. Не яскрава, але з тих, проходячи повз кого ти або притамовуєш кроки, або ледь стримуєш себе, щоб не вчинити якогось підліткового «коника», - і в будь-якому разі очікуєш: от-от ви стрінетесь поглядами, й ти безталанно й сам не знаючи, чому, пробурмочеш: «Чудова днина, авжеж?» А вона, ледь помітно стенувши плечима, погляне неуважно і стривожено, й, поминувши тебе лише на півкроку, здаватиметься дівчиною з забутого сну, тією, чию історію ти, певне, маєш знати, але пригадати ніяк не спроможний.

Саме це відчуття охопило мене з першого погляду на Ракурс № 275, за Лісиним переліком. Зрозуміло, що ми могли дістати той неблизький небокрай № 5004 останньої світлини (так-так, та сама вражаюча сценка стійки мікрофону рішуче здійнятої охоронцем заходу «На Воронцовськім» у намірі віддухопелити нездару-репортерку), єдиним рухом згорнувши всю ту «ракурсню». Але ж педант з садочка, -й чи не з ясел, - Мотя ще жодного разу в житті не спростував своєї репутації:  уважний всезнайко, прискіпливий до найменших деталей богеміанин, що весь-на-хвилі «та якось воно буде!» завжди віднайде досконалий і успішний «сир».

Так серед того сірого та кольорового, сепією та поза-фокусом стомившого нам очі декадансу «фешен а-ля-Лісик», усього того «сир’у»,  я відчув той погляд.

Погляд мов розривав тісну рамку світлини, і здавалося, я не був би здивований, поклич мене та дівчина на ім’я.

Вочевидь, роздивлявся я довго, як зважити на Мотін присвист та коментар «Я теж впізнав не зразу.. ти ж ба… Хеєйрдал дідьків!»  Не надто збагнувши, про кого це з добрих півдесятка інших присутніх у № 275, я не утримався спитати – а хто вона, та дівчина в кутку, зі зніченою посмішкою за золотою запальничкою?



Да Сильва

Відредаговано: 01.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись