Самоузгодженість: Добро і Зло

Самоузгодженність: Добро і Зло

   Зателефонувати Андрію я вирішив сам, коли похмуре передчуття стало більш концентрованим. Куратор зустрів мене як завжди із безрадісним втомленим обличчям. Мішки під очима за цих декілька місяців стали більш темними та глибокими. Місце зустрічі цього разу —  лавочка у понурому сквері, де тепер не гуляють навіть закохані парочки. Підійшовши ближче, я протягнув руку сидячому на лавці чоловіку. Він потиснув її, насупившись ще більш.

    — Привіт, Мишко. Живий-здоровий? —  Питальна інтонація майже відсутня. Його голос звучав рівною лінією, як завжди.

    — Здрастуй. Напевне.

Я сів поряд.  

    — Андрію, що відбувається? За пів року ти ні разу не написав, не подзвонив. На мої повідомлення ти не відповідаєш чомусь. Я тривожився.  

    — Різного було багато. Перевантаження невелике, але… — Андрій закашлявся — Але схоже мене більше не спіткає. Я йду. Мене відкликають.

   За два роки я ні разу не запитував у Андрія, за що його «розжалували» там, зверху. Наші відносини встигли стати настільки теплими й дружніми, наскільки це взагалі можливо між людиною та янголом. Нехай і палим. Зустрічі — один раз у місяць, іноді частіше. Спільні холостяцкі вечері, гра в шахи. Робота.  

    — Тобто? Навіщо, куди відкликають? — Не зрозумів я і втупився на чоловіка із зовнішністю чи то професора ВНЗ, чи то п'яниці. 

    — Не можу точно тобі сказати. Але так треба. Тому... Ми навряд чи побачимось знову, Мишко, поняття не маю, куди мене відправлять тепер. До слова, думаю, мені не потрібно нагадувати про конфіденційність нашої спільної роботи.  

Я відчув, ніби хтось вибив грунт з-під моїх ніг 

    — Як так? А як же ... все ... і ми ... Чому тільки зараз ти це говориш? Пів року мовчав. 

    — Так я взагалі не особливо хотів зараз зустрічатися. Не до того зовсім. А пів року ... Не було роботи. І зараз немає. Ось так. Гаразд, юний друже, мені пора. 

Палий янгол піднявся на ноги і випростав долонями своє бежеве пальто.  

    — Та як немає роботи? Навіть в сусідньому від мене будинку, та жінка, пам'ятаєш, я розповідав? Я чекав нашої розмови.

    — Михайле, ініціатива не карається, з розумом підходити якщо, звісно. Я більше не твій куратор. Поки що ти сам по собі. Досвід у тебе вже є, голова теж. Мені шкода. Всіх благ. Ти мені завжди подобався.

І він пішов. Швидким кроком побрів геть, зіщулившись від неприємного холодного вітру. Тоді я зрозумів, що залишився зовсім один.

   Мені двадцять чотири роки. У вільний час я збираю пазли. У мене немає сім'ї, немає улюбленої справи, немає мрії. Є тільки покликання. Таких як я мало. Особисто я знаю тільки одного, з ним бачився кілька разів і він проживає зовсім в іншому місті. А так ... У межах рідних місцин був тільки Андрій. Змінилося б що-небудь, якби я розповів куратору про свої видіння, переживання? Пізно ввечері, коли я виглядаю з вікна своєї квартири і дивлюся у двір, то майже бачу, як згущується темрява. Немов її слизькі щупальця вже проникають до навколишніх будинків. Іноді я прокидаюся посеред ночі і відчуваю страх. З недавніх пір мені страшно спати одному. Періодична присутність дівчат поруч позбутися в'язкого почуття не допомагала.  

 «Ініціатива не карається».

   Потрібно було зробити щось, я шість місяців чекав вістки від янгола, але він, здається, забув про нашу роботу, про все. Повечерявши неприродно смачною вермішеллю швидкого приготування з дешевими сосисками і запивши все несмачним чаєм, я почав збиратися.

   Привороти, відвороти, замови, шепотіння молитов. Нечисть. Жінка жила зовсім недалеко. Хвиля відчутної на фізичному рівні темряви ледь не збила мене з ніг при вході в під'їзд. Здавило горло. На сходах ледь не зіткнувся з чоловіком. Той чортихнувся, буркнув щось. Вийшов на вулицю. Через декілька секунд я знову міг пересуватися; ще два роки тому процес адаптації займав куди більше зусиль і часу. У цьому маленькому вузькому будинку квартира потрібної мені жінки знаходилася на першому поверсі. Ніколи не розумів, навіщо малозабезпеченим людям народжувати стільки дітей. Їх багато в таких будинках. Фарба давно облупилася, стіна списана лайкою, дивними пропозиціями, номерами телефонів. Тут скрізь є вуха. Всі тут живуть як в мурашнику.

   Двері відкрили після третього стуку. На порозі стояв чоловік років сорока в футболці і шортах.

    — Впусти.  

Я уважно подивився в очі обивателя. Нічого, крім невиразних бажань, швидкоплинних потягів, елементарних потреб. Він відкрив рот, щоб сказати мені щось, але промовчав. На мить мені здалося, що цей похмільний погляд став одухотвореним. Червоні прожилки на щоках ніби зникли, очі засяяли світлом. Ілюзія. Він мовчки притулився до стінки убогої квартири і я увійшов. Кілька дитячих голів визирали на мене із-за дверей кімнати. На кухні варилося щось, що не дуже приємно пахло. Темрява вела мене далі, до зачинених дверей наступної кімнати.

   На ній був халат бордового кольору. Немите волосся розпущене. Єдине джерело мутного жовтого світла в кімнаті — невеликий каганець. На столі розкладені карти. Підвіконня щільно заставлене вазонами, саме вікно застебнуте наглухо. Свої товсті ноги жінка тримала в тазику з водою. Побачивши мене, вона байдуже запитала:

    — Ти що тут робиш?  

Я прихилив за собою двері :  



Yurig

Відредаговано: 11.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись