Шоколадні очі, або життя песиміста

Як живе песиміст

 Тирлінь-тирлінь - деренчав будильник. Я ще дужче загорнулась в одіяло і подумки вилаялась. Рука схопила телефон з такою силою, наче хотіла розчавити. Примружуючи та кліпаючи очима, я вдивлялася в екран смартфону. Була субота, а моя дірява голова забула вимкнути будильник. "Афігеть! Зіпсувала собі вихідний!"

 Я стягнула з себе три шари покривал. І нічого, що зараз літо, вікна в мене завжди закриті, а однокімнатна квартирка вщент забита кондиціонерами та вентиляторами. І все через ненависть до спеки й сонця. В сонячні дні я взагалі намагаюсь з хати не виходити, а якщо доводиться, наношу тонну сонцезаисного крему. Коли одногрупники після літніх канікул приходять до універу всі засмаглі, як шоколадки, моя шкіра біла, з синюватим відтінком, наче у трупа.

 Я піднялася і схопилася за серце "Чорт! Пора викинути це дзеркало. Весь час лякаюся, скоро взагалі інфаркт отримаю." Я протерла очі і почала вдивлятися у власне відображення. Таке страхопудало. Шкіра біла, в принципі мені подобається, але бісять родичі, які весь час триндять про те, що у мене поганий кровообіг і я мало їм; плюс у мене ще й руки постійно холодні. Волосся коротке, як і очі кольору гівна (якщо когось образило, вибачте, це суто думки персонажа тільки про себе). Я придивилася до чорних мішків під очима, які були більші за самі очі.

  "Це все через тебе!" - кричала я на книжку на підлозі, яку читала мало не до ранку. Загалом пів-кімнати було завалено книгами. Тут і "Хроніки Нарнії" і "Гаррі Поттер" і "Шерлок Холмс", ціла купа класики і ще багато інших.

Я надягла рожеві пухнасті капці з кролячими вушками і потопала на кухню. По дорозі я зустріла свого сірого кота, який почав муркати і просити їсти. Я погладила м'якеньку шерсть і відкрила шафу з кормом. Але, здається, він закінчився.

 Замість сніданку закинула до рота цукерку "Дюшес" і підійшла до вікна. Плани, сидіти цілий день вдома і нічого не робити, були зірвані, адже доведеться вийти, щоб купити для кота їжу, та й для себе: не можу ж на самих шоколадках жити. Я обережно, тремтячою рукою відсунула штору. " Хм, а все не так вже й погано" - усміхнулась я. За вікном була злива. Я миттю відчинила всі вікна нарозтіж. Я всілась на підвіконня, висунула пів-тіла у вікно, і підставивши своє обличя під холодні краплі дощу, спостерегала за природним катаклізмом: вітер ледве не виривав дерева з корінням, голосно гуркотів грім, а блискавки раз-у-раз розрізали своїм світлом небеса. Краса! Звісно ж, жодна нормальна людина не буде отак висовуватись з вікна двадцять восьмого поверху. Але мене не лякала ані темрява, ані висота. Єдине, чого я боялясь - це суспільства. Дивним було те, що людей до мене тягнуло, як магнітом. Вони любили мене, всі кого я знала кликали мене у гості, на вечірки, в кафе і просто прогулятись, вони дзвонили мені і писали (напевно, цікавились, чи я ще жива). Але від цих гулянок мене аж трусило. 

  Save me, save me, I nеed your love before i fall, fall - загорланив телфон і розігнав мої думки, наче голубів у парку. Дзвонила Наталія, рудоволоса, вічноусміхнена дівчина з сусіднього будинку. Я пошепки вилаялась. І не дарма, бо якщо дзвонить Наталя, значить, я не зможу уникнути зустрічі з нею.

 Прикол у тому, що вона живе на першому поверсі і її вікна виходять на двері мого під'їзду. Отож вона цілими днями караулила мене біля вікна, а забачивши мене, вибігала на вулицю з криками: "Ага, попалась!" Я швиденько кидалась навтьоки, але вона займалася спортом і вдвічі, або втричі швидше за мене. Вона спритно хапала мене за капюшон і тоді порятунку вже не було. Але в принципі, вона була хорошою подругою, з якою можна було потеревенити.

 - Ало? - все-таки я підняла трубку. Якби й не брала, вона однаково мене б помітила. Так що, брехти не було сенсу.

 - Привіт, Анька! Що робиш?

 - Нічого. Спостерігаю за погодою.

 - Ясно. Ти вийдеш сьогодні?

 - Та хто гуляє в такий дощ? - вирішила прибрехати, та дарма.

 -  Не бреши! Ти завжди гуляєш в таку погоду. Я ж тебе знаю - ти любиш дощі.

 -  Гаразд, твоя правда. І що?

 - Заходь до мене на каву. Заодно, поснідаєш нормально. Я ж знаю твій раціон.

 - Ну, добре - здалась я

 Ого, навіть не відмазуєшся! - здивовано пробурмотіла Натка - Ну, то я чекаю на тебе. До зустрічі!

 - Папа! - я відклала телефон і повернулася до кімнати. Знову перелякалася свого відображення. Відсунула дзеркальні дверцята шафи-купе і дістала звідти чорну худі (ковта з довгими рукавами і капюшоном), джинси і довгі чорні конверси. Я швиденько одяглась і вийшла з будинку. 

 Я подивилася у вікна Наталії, де і побачила її фізіономію. Та вмить вибігла на вулицю з червоною парасолькою. Тікати не було сенсу, ще підсковзнусь і упаду.

 - Привіт! - зассяяла вона посмішкою, накриваючи мене парасолею.

 - Привіт. - смикнула я правим куточком губи (типу всміхаюсь)

 - Ходімо, ще застудишся. - Наталка приобняла мене за плечі і повела до себе додому.

Вона зняла з себе мокрий плащ і поклала на стіл вже дві готові чашки з кавою.

 - Одна столова ложка молока, карамель і дві ложечки цукру. Все як ти любиш! - дівчина підсунула до мене велику чашку з котиками і сіла навпроти.

 - Дякую. - я тихо сьорбнула напій.

Натка заправила свій рудий кучерик за вухо і почала вдивлятися у мене своїми смарагдовими очима. Все її личко було вкрите ластовнням, але на те ніхто не зважав. Всі знали, що вона прекрасна людина, і це було головне. Наталка була природженим психологом, хоча ніколи цим не займалася. Вона вчилася в мистецькому інституті на художницю. Але дар психології, мабуть був даним їй з небес. Вона розуміла людей і завзято допомагала їм. Для них вона ставала невід'ємною частиною життя. Невідомим, магічним способом, вона зцілювала душі людей і давала обездоленим сили жити далі. Ось такою була Наталя. Задом чую, цього разу її мішенню стала я...



Forest deer

Відредаговано: 21.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись