Скоморох

Переднє слово. Розділ І-ІІІ.

Переднє слово

 

День змінює ніч*. І ніч змінює день. За світанком приходить смерек і за заходом – схід, проте людина завше залишається такою, якою вона була від народження. Долі усіх людей міцно сплетені у срібне павутиння. Воно гнучке й чіпке, проте достатньо навіть найменшого доторку, аби розірвати його на сотні шматків. Цих шматків вже не склеїти і не зв’язати у вузол, як не можна зупинити рух Сонця. Кожен сам обирає, до чийого павутиння приліпити тонку нитку власної долі. Але чим сильніше вплітає її у загал, тим важче потім зберегти цілою та неушкодженою основу власного «Я». Бо вже не належатиме воно ані собі, ані своєму Роду, ані лону рідної Дани життя, яка безупинно несе його до світу Нави, колисаючи на теплих хвилях надій, та хлюпочучи у обличчя холодними бризками розчарувань...

«Остромирове Євангеліє»**

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І

 

Дощ почався раптово. Ніби велетенське чорне провалля раптом розчинилося у смоляному небі, вибухнувши холодною зливою. Та потужна маса води важко впала на землю, гейби хотіла її розчавити. Вона пригинала дерева, ламала гілки та зривала численне листя. У повітрі шугнув холодний вихор. Небо перетнула блискавка і вже за мить над лісом загуркотів перун. Гуркіт лякав людей та тварин, розбуркував сплячих птахів та численне гаддя, що лише готувалося виповзти на нічні лови.

– Княже, швидше! Буря розпочинається! – гукнув, озирнувшись, боярин.

Замість відповіді князь вдарив свого коня батурою. Тварина голосно заіржала та, лякливо ворушачи вухами, помчала уперед. Услід князю, острожачи своїх огирів, помчали челядники. Міцні, ковані залізом копита коней важко били по землі, викрешували у повітря пасма води та жмені піску і глини. Копита залишали у ґрунті глибокі відбитки і зблискували мокрим сріблом у рідких спалахах блискавки. Переганяючи вітер, група вершників швидко помчала крізь ліс. А суцільна стіна дощу навально била у обличчя та груди людей, змочувала одяг та взуття, робила важкими князівське корзно та дорожні запинала челядників.

Вузьким шляхом – просікою – стрімко рухався кінний загін. Попереду, услід досвідченому боярину, мчав княжич Ярослав, син великого русинського кагана Володимира Святославича. Лови, на які виїхав з челядниками княжич, не відбулися, бо наздогнав мисливців гонець із Новгорода, що привіз княжичу новину від батька.

Звістка була жахливою: за відмову Ярослава, як новгородського посадника, сплачувати щорічно данину Києву, за спротив батьківській волі та за зло, яке він заподіяв новгородським купцям та боярам за час свого недовгого правління, вирішив каган Володимир суворо провчити сина. Для цього розіслав наказ своїм волосним і погостним управителям та воєводам: мостити гаті по болотам, будувати мости через ріки й вирубувати просіки у лісах, розчищаючи шлях для Володимирового війська. Заледве повернеться з походу на печенігів княжич Борис, під оружною рукою якого знаходилась і Володимирова дружина, і київський полк, як Володимир особисто поведе рать на Новгород, аби провчити й покарати свого зарозумілого сина.

То вже були не жарти, і Ярослав добре це усвідомлював. Дарма він розраховував на неміч батькову. Дарма сподівався на силу хвороби та почуття провини, які з роками почали переповнювати душу старого Володимира – байстрюка, братовбивці, клятвопереступника та ґвалтівника. Старість та хвороби призвели до відсторонення Володимира від активної участі у політичному житті Русі. Натомість каган віддавав чимало часу спілкуванню з грецькими попами. Греки вже давно заярмили старого Володимира своїми проповідями та довгими розмовами про гріх, про спокуту та про майбутнє небесне царство, яке очікує на кожного, хто підкориться Божій волі й проведе залишок життя у пості та молитвах. Усім здавалось, що попам вдалося посісти владу над князем, змусити його відсторонитися від суспільного життя, від численних пиятик з дружиною та любовних утіх з чужими жінками. Проте Володимир все ще зберігав владу над державою: сторожко пантрував за кожним рухом, кожним вчинком будь-кого зі своїх численних синів. Не вистачало лише зачіпки, поштовху, маленької іскорки невдоволення, яка обов’язково б розпалила величезне всеспопеляюче багаття жорстокості та насилля з боку старіючого князя. І цією іскоркою виявилися саме діяння Ярослава, Володимирового сина від Рогніди, безталанної доньки Полоцького князя-свея Рогволода.

Ярослав був у розпачі. Він не очікував того, що йому доведеться відповідати за свої вчинки, за помилки під час владарювання, за дії, що їх він чинив, виходячи із свого спадкового, законного та освяченого богами права примушувати людей коритися і робити те, що наказує чи велить князь. Ще не було такого на Русі, щоби батько-володарь карав сина-володаря – свого нащадка, свого наступника, свою рідну кров. Ще б пак, адже це привід для того, щоби люди казали потім: а цей князь був поганим, бо жорстокий та жадібний, саме тому батько його і покарав. Отже, цього князя можна не слухати, йому можна не коритися, не сплачувати данини. Це був дошкульний удар по гордості, по самолюбству Ярослава, по його далекосяжних планах на майбутнє. А такого Ярослав не вибачав нікому – навіть своїм рідним, хай і батькові.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше