Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

"Перша справа" Розділ 1

Перша справа

Навчаючись в університеті внутрішніх спав та мріючи про справжню роботу слідчого, чи міг молодий хлопець Степан уявити, що його першою справою буде – розслідування зникнення бика…

Розділ 1

Степан прокинувся від гучного звуку. Хлопець навіть не зміг зрозуміти, що саме то могло бути. Дзвін у вухах стояв ще довго. Не ризикуючи відразу відкривати обидва ока, він спочатку сильно примружився та спробував діагностувати свій стан. Казан замість голови говорив про те, що ліг він учора надто пізно і не з власної волі, а з волі того пійла, що приніс дядько Володька. Щось коричневого забарвлення, що купується у шестилітровому бутелі під назвою «коньяк». Чи було там щось від того коньяку, чи ні, вони й намагалися з’ясувати весь вечір і мабуть, пів ночі. І, судячи з гидкого присмаку та стійкої сухості у роті, спирт точно був, а от щось від дерев’яної бочки… хто-зна.

Ще кілька довгих секунд Степан перебував у прострації, пригадуючи, хто ж таки він і де знаходиться? Зусиллям гіпоталамуса та мозочка, молодому хлопцю вдалося привести у дію основні функції організму, які відразу йому сигналізували про надлишкову рідину у сечовому міхурі та недостатності води у крові. Простими словами, хотілося пити й пісяти. Увімкнувши світло, тобто відкривши таки праве око, Степан повільно сканував приміщення, в якому прокинувся. Поступово пам’ять поверталася. Уніформа полісмена, що вросла в нього за останню добу та кашкет, що мирно висів на вішаку, нагадали йому про свій обов’язок перед населенням.

Відкривши й ліве око, хлопець навіть зміг розгледіти, що спав на підлозі, підклавши під голову власний ранець. Від якого сильно затекла шия. Потерши її, він пожбурив його під стілець, який чомусь стояв підперши вхідні двері. При спробі підвестися, Степана боляче вдарив стіл, змусивши скрикнути й тим самим викликавши сильніший гул в голові. Сидячи на підлозі й тримаючи її, він намагався пригадати, навіщо ж було так пити? Так! Згадав. Виявилося, що налагоджувати агентурні зв’язки, тобто шукати місцевих інформаторів, не така вже й легка справа…

Махнувши рукою, ніби даючи собі страт, хлопець повільно став на ноги й обвів поглядом робочий кабінет. Якби він не був тут раніше, то з похмілля б подумав, що потрапив у петлю часу й опинився у СРСР. Скляне вікно у дерев’яній двійній рамі, закрите пожовклими завісами; грубий дерев’яний стіл з шістьма ящиками, на якому стояв пузатий монітор від старенького комп’ютера; облуплене шкіряне крісло; шафа для тек з документами, яка колись закривалася скляними дверцятами, а тепер просто майоріла вицвівшим папером, і стоячий металевий вішак. Доповнювали все це порожні брудні чарки й крихти, певно, від чорної хлібини. Видовище вганяло молодого хлопця, який щойно закінчив УВС та відстажерувався, в шок навіть після місяця перебування на службі.

Похитуючись і гикаючи, Степан перевертав кожен кухоль у спробі знайти бодай якогось питва, але все дарма. Вони всі вже навіть встигли висохнути до ранку. Після чергової порожньої пляшки, хлопець нерозбірливо вилаявся й протер пошерхлі губи. Від даремних пошуків його відволік стукіт у двері. Погано міркуючи, хлопець все ж допетрав, що зараз не найкраща мить для зустрічі з селянами. Зазирнувши у маленьке кругленьке люстерко, що висіло на стіні поруч з портретом колишнього президента (він був прикріплений скотчем на шпалери і знімався разом з ними, тому було вирішено поки що не чіпати), Степан жахнувся. Скуйовджене біляве волосся нагадувало жмут соломи. Сірі припухлі очі, що виразно сиділи на набряклому обличчі та пом’ятий одяг без слів говорили про його стан. А стійкий запах, мабуть, просочувався крізь щілини на коридор старої будівлі під людською назвою контора.

Стукіт повторився, та цього разу наполегливіше. В голові майнула думка причаїтися. Постукають, постукають, та підуть… Та вслід за стуканням пролунала лайка й викрики його імені.

- Стьопо, трясця твоїй матері, відчини!

Басистий чоловічий голос вимагав дій. Хлопець кинувся кружляти по кабінету, прихватком прибираючи чарки. Розуміючи, що все одно не встигне приховати сліди від посиденьок, він розгублено махав руками. Через хвилину збагнувши, що більше ніхто не стукав і не кричав, він опустився на стілець й шумно видихнув.

- Ні, так не можна… До біса!

Пульсуючий біль у голові не давав жити. Терміново необхідно було віднайти пігулку. Степан підняв ранця, що лежав поруч та знайшов там… О, диво! Цілу половинку від Аспірину. Відновлюючи пошуки бодай краплі води, хлопець кинувся до чайника, і йому пощастило. У ньому лишалося рівно двадцять грамів, з клаптиками нальоту, кип’яченої водички. Та цього було досить, аби повернутися до життя.



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись