Сни від Купідона

Чотирнадцятого лютого всі звикли ділити людей на тих, хто ненавидить цей день, та тих, хто його обожнює. Але є ще одна категорія, чисельніша, ніж може здатися. Саме до неї належу я. Це ті, які абсолютно нейтрально ставляться до Дня закоханих.

Хто б міг подумати, що ціллю тих істот стають саме такі! Запитаєте, що за істоти? Було б дуже добре розповісти, але я й сама не знаю. До того ж, не маю впевненості в тому, що то не була звичайнісінька людина, яка вихопила вдалий момент, аби пожартувати наді мною.

В будь-якому разі потрібно повернутися на кілька днів назад і почати оповідь спочатку.

***

Я ненавиділа його. Боже, як же я його ненавиділа! Зараз потрібно б пояснити чому, але моя історія така банальна, що й розпинатися не хочеться. Словом, я була білою вороною у своєму класі, а він той самий, який поставив собі за мету довести мене до сказу своїм тупим глумом. Багато було випадків… Кожен з них не такий вже й серйозний, але в купі вони зробили з нього для мене ворога номер один. 

У підліткових фільмах такі зазвичай стають парочкою, чим шокують всю школу. Він виявляється не таким вже й козлом, а вона – унікальною та цікавою дівчиною, якій йому пощастило допомогти розкритися. Але це точно не наша історія. Як мінімум, в мені дійсно немає нічого особливого, а як максимум, ми закінчили школу три роки тому на ноті абсолютної взаємної ненависті.

І ось, сьогодні я прокинулася шокованою, бо мені наснився Борис! Все було б не на стільки погано, аби уві сні мені вдалося перемогти його в черговій словесній перепалці, чи бодай… відлупцювати. Та натомість ми цілувалися!

Абсолютно не зрозуміло, звідки взялося це сновидіння. Я не згадувала про нього напередодні, та взагалі вже хтозна-скільки такого не було. Романтичних фільмів, схожих на вище описані, також не дивилася.

Чому й навіщо – питання без відповідей. Але я цілувала Бориса. Сама потяглася до його губ. Чорт, я пам’ятаю метеликів у животі. Що це? Навіщо це?!

Пів ранку я копирсалася в сонниках, але, як і очікувалося, нічого адекватного я там не знайшла. До того ж, всі ці сумнівні трактування суперечили одне одному.

До вечора я так-сяк забулася про це нічне непорозуміння, списавши все на лютий глюк у мозку. Погортала стрічки соціальних мереж, послухала музику і заснула. А наступного ранку я зірвалася з ліжка, мов навіжена, щойно розкрила очі.

Знову клятий Борис у моєму сні. Тільки цього разу ініціатива йшла від нього. Супер, стосунки розвиваються! Сподіваюся все це лише заради того, щоб приспати його пильність і в останній серії нічного серіалу придушити нічого не підозрюючого «бідолаху».

Грубо пожбурила думку про те, що уві сні все здавалося доволі… приємним, куди подалі. Люто відлупцювала подушку, уявляючи пику Бориса. А потім заспокоїлася і пішла проживати свій звичайний день, не лишивши місця для зайвих спогадів.

«Цікаво, Борю, а ти сьогодні прийдеш? – пролетіло в думках, коли була на межі сну й реальності. – Я буду чекати. Цікаво таки чим справа закінчиться…»

Ранок чотирнадцятого лютого, на мій подив, почався з розчарування. Він не наснився мені. Варто було з’явитися малюсінькому бажанню побачити його, як він не з’явився. Що ж, це дуже навіть підходить цьому козлу.

Довго в ліжку не лежала. Вскочила в джинси й светр, замоталася в зимову куртку та шарф і потупцювала в напрямку супер маркету. День закоханих збігався з днем народження мого класного керівника. В нашому класі після випускного завелася традиція провідувати її та вітати. Однокласники запланували зустрітися біля магазину, щоб вже на місці скинутися і одразу ж скупитися.

Я йшла, опустивши голову, думаючи свої неважливі думки й вимальовуючи безсюжетні малюнки підошвами чобіт на білому полотні під ногами.

– О-о-о!!! Які люди, – почула я голос з компанії кількох хлопців, які наближалися до мене з протилежного боку. – Шкарпетко, то твій хлопець? Що ж, ви прекрасна пара.

Так мене Борис прозвав ще класі в п’ятому-шостому, коли ми читали на зарубіжній літературі «Пеппі Довгупанчоху» Астрід Ліндґрен. Не знаю, що подібного він знайшов між мною і цією книжковою героїнею. Говорячи об’єктивно, зачепитися немає за що. «Пеппі», мабуть, на його думку, занадто мило для мене, тому:

– Ти така ж недолуга. Буду звати тебе Шкарпеткою, – протріщав він мені в унісон з дзвінком з уроку. Тему про те, що шкарпетка і панчоха – це різні предмети гардеробу, я вирішила не підіймати. Не бачила сенсу.

Дехто з компанії Бориса стримано заусміхався. Я б відмітила, що хлопці подорослішали – раніше вони зайшлися б диким реготом – аби до мене не почав доходити сенс сказаного. Про кого то він ляпнув?!

Різко повернула голову в тому напрямку, в якому зиркнув Борис. Спершу здалося, що хлопчина, нижчий від мене голови на дві, звичайна дитина, але вгледівшись в його обличчя зрозуміла, що тому сміливо можна дати років тридцять.

– Ти… Ви хто?!

– Друг.

Мені аж мову відняло. Стояла, витріщалася на цього персонажа і не знала, що сказати.