Замість прологу

Уже над полем чарівне зарево розлилося. О, Еосфоре, не зникай. Даруй нам своє світло, крихкіше за кришталь. Ми діти Мома і Еріди, і нам нести тепер тягар вічної дурості. Так не згасай же, зоре! Ти наш спаситель від журби, наш стяг, що майоріє над безоднею, куди крокує наш загін. Та ти щезаєш, навіть не спитав. Облишивши нас на страждання. І на твоє місце день ставав. І так раз у раз з початку. Приходить Геліос та наші молитви не чує. Оглух він до прохань і на землі, мов пекло, свій жар на наші голови скидає.

Та терпимо ми, в серцях надію збережемо. І ми чекаємо тебе, Деннице. Облегши біль, згаси той жар, що шле нам зірка жорстока. Та як би не старалась ти усе повториться. І знов, і знов усе по колу. День і ніч. Все повториться і наш рок ми несемо. Petram… І доля наша вже висічена на полотні світів, що Мойри у пітьмі зіткали. О, Світе! Почуй наш крик та відімкни уста! Ми чуємо, чуємо! Ми чуємо тебе… Але нам це здається, чи не так?

У сонному полоні день за днем, секунди із хвилинами рахуємо. І сонце спалює наш милий, тихий світ, не залишаючи і крихти. Усі думають – з металу наше серце, та воно крихкіше за звичайне скло. Та жалю не зосталося у ньому. І день за днем, за роком рік. Не встигнеш озирнутися – ти зник, мов остання зірка на небосхилі. Та пройде час. І Мнемозина відпустить тебе зі своїх оков. Ти все забудеш: що було і те що буде через сотні літ. Лиш Еосфор, що бачить людські муки, пам’ятає все.