Тіні наших предків

З давніх-давен

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»

 

Люди з давніх-давен передавали з уст в уста розповіді про містичних істот, місця, де людина переходила зі світу людей у світ духів та різного виду і форм обереги, артефакти. Змалечку дітей вчили поважати духів природи: не гнівати лісовика, обминати глибокі водойми в хащах лісу, інакше русалки на чолі з водяником затягнуть на саме дно, а ходити в ліс після опівночі заборонялося, оскільки саме тоді на полювання виходити вовкулаки та песиголовці. Декади роки тому люди й справді щиро вірили в містичне та потойбічне, виконували обряди, робили обереги, у святі дні навіть приносило до лісу різні прикраси, їжу, напої, але найголовнішим завжди був ритуал. Зазвичай, ним займався той, хто був наділений надприродними здібностями – мольфар. Як вважали жителі сіл, мольфари бувають добрі або злі. Для лікування людей та керування силами природи мольфари використовують замовляння, спеціальні пристрої та трави. Злі мольфари можуть доводити людину до смерті, роблячи їй «причину» за допомогою магічних предметів. Колись їх було багато, саме вони допомагали утримувати рівновагу між людьми й міфічними створіннями. Якщо ставався якийсь конфлікт між духами та селянами, то обов'язком чаклуна було розібратися хто винен. Якщо люди – то слід було задобрити жителів лісу, інакше горе прийде. Якщо ж самі мешканці лісової гущавини – варто провести обряд очищення, який допоможе заспокоїти природу. Але незмінним завжди залишалося одне – люди були «гостями» на цих землях. А власниками й господарями по праву були ті, хто пізніше стали героями фольклору. Не може бути миру між ними, бо ці істоти були давно, деякі з них древніші за саме життя. А сила, якою вони наділені, може впливати на чашу терезів самої світобудови. А хто людина на їхньому тлі?

Проте все-таки вони мали дещо особливе – потяг до розвитку. В той час поки істоти з фольклору залежали від навколишнього середовища, яке обмежувало їхнє місце перебування і сили, люди могли вдосконалюватися. Розвиток технологій робив їхнє життя легшим, а обряди й саму віру в надприродне – явищем давно забутих днів. Навіщо поклонятися духам і проводити ритуали для хорошого урожаю, якщо можна використати спеціальні удобрення, а зі шкідниками впораються пестициди? Чим більше люди росли, як спільнота, цивілізація, тим все менший ставав їхній зв'язок з природою. З'являлися мегаполіси, які вже не межували з лісами, будь-що можна було пояснити з наукової точки зору, зникали мольфари, чаші терезів стали нестабільними. А що буде в кінці? Коли нарешті рівновага буде зруйнована остаточно. Хто ж врятує світ? Або ж стане тією самою краплею, яка перехилить чаші? На жаль, немає в українському фольклорі легенди про обраного, який все налагодить.

Ця розповідь, яка от-от розпочнеться, не має фіналу, який мін би задовольнити когось. Така вже доля того, хто є головним героєм у власній історії. Але це не означає, що вона не є настільки ж важливою, як і легенди минулого. Маленька дівчинка, яка народилася 22 квітня, відіграє свою роль, так, як це роблять тисячі інших людей. Але пізніше, коли підросте. Поки що їй тільки дають ім'я – Зоряна. Проте от день, коли вона народилася на цей світ, був віщим, вкінці все стане на свої місця. І ці слова краще запам'ятати. А поки що нехай дитина росте, а коли настане час – Доля направить.

Тому, розпочнемо?

 

Село Криворівня, серце Карпат

— Бабусю! – весело промовляє маленька дівчинка. Вона біжить босими ніжками по подвір'ю старого дерев'яного будинку. Через свій поважний вік хата трошки була нахилена, а матеріал з якого вона була зроблена давно потемнів від частих гірських дощів.

— Зоря, тихіше. – ніжно наказує жінка літніх років, яка сиділа на кріслі під яблунею.

На вигляд їй давно уже минув восьмий десяток: утомлені очі, в обличчі, безжально посіченим часом, можна вгадати ледь вловимі сліди колишньої краси. Навіть через стільки років риси обличчя виразні, чітко окреслені, правильні. Бабуся невеличка на зріст, худенька, з блакитними жилками на шиї й руках.

Особливо всім навколо подобалися її очі. В її погляді ніколи не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Її голубі очі освітлені зсередини м’яким живим сяйвом, вони випромінюють тепло і щирість навіть тоді, коли бабуся гнівається. Але це було помітним тільки тоді, коли вона знімала окуляри з товстими лінзами та широкою темною оправою. Хоч жінка і погана бачила, але завжди знала, де знаходиться правнучка. Інколи це виглядало як магія.

Зоряна пам'ятала, що де б вони не були, на бабусі завжди була біленька хусточка, яка різко відтіняла чорні брови та засмагле обличчя. Іноді хусточка зсувалася набік, і з-під неї вибивалося пасмо сивого волосся.

Але п'ятирічна дівчинка інколи лякалася, коли прабабуся починала говорити. Оскільки через поважний вік та погано чула і мусила голосно говорити, а голос був низькуватим і дуже хриплим.

— Йди но сюди.

Жіночка кличе Зоряну. Дівчинка не одразу зупиняється і підходить, але вирішила не чекати, поки та повторить і підбігла до яблуні.

— Моя маленька зірочка... – лагідно каже прабабуся і підіймає долоню. Вона ніжно гладить дитину по голові.

Діти п'ятирічного віку дужу цікаві своїм характером, повторяють все за дорослими, але такі наївні, зовсім ще не розуміють цього світу. Блакитні оченята ніби сміялися дивлячись на рідну людину. Кирпатий носик, рум'яні щічки, пухкенькі ручки та ніжки, русявий чуб – ось таким було це маленьке чудо.

— Бабусю, а коли я знову приїду до тебе? – Зоряна хилить голову на бік і запитливо дивиться. Останнім часом батьки все рідше і рідше привозять її в село. Вони працюють в місті, вічно зайняті. Якщо ще рік назад вони всі разом збиралися кожний вихідних, то тепер раз в місяць, а то і рідше.

 



Соля

Відредаговано: 09.05.2022

Додати в бібліотеку


Поскаржитись