Пролог

Вона була там. За стіною.

Чекала на нього. І боялася.

Він відчував її нервозність і непідробний страх. Уявляв, як вона метушиться в його спальні, мнучи зав’язки своєї сорочки. Як кусає повні, трохи вологі губи…

З першої зустрічі йому хотілося спробувати ці губи на смак! І він не став себе зупиняти. Скільки ще вони будуть снитися йому й манити?

Але зараз усе закінчиться.

Зараз він дізнається правду.

Роннар ривком схопив зі столу келих, наповнений ігристим вином, й одним махом перехилив у себе. Але прохолодний напій не остудив вогонь, який вирував всередині. Навпаки, підхльоснув його, немов хтось хлюпнув олії на вже згасле вугілля.

Погляд дарга впав на стіл, на якому лежав папір із гербовою печаткою. Це був запис допиту, який передав йому дізнавач. Усього кілька рядків, від яких віяло кров’ю і зрадою.

По губах Роннара ковзнула посмішка. Цинічна, мертва. Його пальці стиснулися на кубку, мнучи чорнене срібло, немов картон.

Адже минулої ночі він назвав цю жінку своєю дружиною перед обличчям предків. Він, Владика Сутінкової Гряди, правитель Драконячої імперії. Він був упевнений, що знайшов ту, яка розділить із ним його життя, ім’я та владу.

І що ж тепер?

Папірець, що лежав на столі, усе змінив. Слова, написані каліграфічним почерком дізнавача, були просякнуті отрутою, і ця отрута зараз роз’їдала зсередини його душу.

Вилаявшись, він відкинув геть погнутий кубок, і той покотився мармуровими плитами, відбиваючи траурний марш.

Імператор піднявся. Він більше не збирався чекати. Він хотів отримати відповіді.

І він їх отримає.

Хвиля крижаного повітря зірвалася з його пальців, вдарила у двері, змушуючи їх із гуркотом відчинитися, і понеслася далі, залишаючи на підлозі морозний візерунок.

Але Роннар не поспішав переступати через поріг власної спальні. Зупинившись у дверях, він розглядав ту, що стала причиною його гніву.

Біля великого вікна, прихованого важкою завісою, стояла тендітна, бліда дівчина. Її біляве волосся було зачесане вгору, відкриваючи беззахисну шию, таку тоненьку, що він зміг би переломити її двома пальцями. Сорочка з тонкого шовку пісочного кольору спадала до самої підлоги, приховуючи вигини фігури й водночас розбурхуючи уяву.

Роннар відчув, як у роті пересохло, а в грудях, там, де билося серце, щось защеміло.

Його наречена.

Принцеса Валенсія.

Принаймні, саме так значилося в договорі, який він уклав із її батьком.

Його погляд пройшовся обличчям дівчини, зауважуючи тонкі риси, трохи кирпатий ніс, перелякані очі, облямовані густими віями. І затримався на губах.

Дівчина зробила крок назад. Їй у поперек уперлося підвіконня. Вона вчепилася в нього неслухняними пальцями та нервово облизала губи.

Роннар відчув, як відкликається його тіло.

О, його так звана наречена красуня. Навіть занадто. Але вона не та, за кого себе видає. Він не відчуває з нею єдності. Тільки чоловічу реакцію.

— Владико Роннаре… — прошепотіла вона. — Я… я не чекала на вас саме зараз…

Звичайно ж, не чекала.

Навіть не поглянувши в бік величезного ліжка, приготовленого слугами до шлюбної ночі, він пройшов через спальню. Мовчки вхопив спинку крісла, висунув з-за секретера на середину кімнати й опустився в нього. І тільки потім вимовив:

— Роздягайся.

Його голос пролунав жорстко й байдуже.

Дівчина розгублено закліпала.

Її руки несміливо ковзнули вгору, до єдиного мотузка, що утримував сорочку на шиї.

— В-вибачте, мій імператоре…

— Я сказав, роздягайся, — повторив Роннар, важко випльовуючи слова.

Він мусить дати їй останній шанс. Потім він очистить своє сумління, якщо з’ясується, що його наречена чиста перед ним. Але якщо донос виявиться правдою…

Обличчя дівчини спалахнуло рум’янцем сорому. Що ж, з імператорами не сперечаються…

Вона опустила вії, приховуючи набіглі сльози.

Наївна, невже думала, що він буде з нею дбайливим? Звичайно ж, буде, якщо зараз вона переконає його в тому, що той папір на його столі — наклеп.

Дівчина закусила губу. Неслухняними пальцями вхопила зав’язки та потягнула. А потім опустила руки безвільними батогами. Шовк зісковзнув вниз, впав до ніг і розтікся легкою хмаринкою, відкривши дівоче тіло.

Роннар мовчав. Він дивився на ідеальну молочно-білу шкіру, і його погляд поступово темнів, наливаючись холодною люттю.

На скроні імператора здибилася чорна вена. Пальці вчепилися в підлокітники крісла з такою силою, що дерево тріснуло, розсипаючись на друзки.

Але він продовжував сидіти й дивитися, і під його нищівним поглядом дівчина згорбилась, зіщулилася, ніби стала менше. Рум’янець сорому залив їй шию і груди…

Нарешті, задоволений побаченим, Роннар плеснув у долоні.

Ворухнулася портьєра, що приховувала вхід у сусіднє приміщення, і через неї з’явився мовчазний слуга.

Здригнувшись, дівчина підхопила сорочку. Вона хотіла прикритися, але важкий погляд імператора прибив її до місця.

А коли він заговорив, її охопило заціпеніння.

— Тарке, передай етрурцям, що я оцінив їхній жарт, — сказав він без жодних емоцій. — І тепер хочу бачити справжню принцесу Валенсію.

— Слухаю, мій повелителю, — хранитель імператорської спальні стримано кивнув, підтверджуючи, що зрозумів наказ. — А що робити з цією?

Він навіть не поглянув на дівчину.

Губи Роннара розсунула мстива посмішка:

— Віддайте її солдатам.