У полоні

Лабіринт

Котра година?! Де мій смартфон? Що? Куди ділась тумба?! Так, це моє ліжко, моє покривало, подушка. Але чому все таке... не таке? І голова... Як шалено болить голова! На скільки я пам'ятаю, вчора нічого алкогольного не пила! Ай, холодно ступням! Я... Я не вдома. Халепа! Де я? Чому навколо стіна із якихось колючок? Я точно лягала спати вдома! Мабуть, це сон. Точно сон! Повинен бути він! Ущипну себе. Ай. Ні... Не сон! Заспокойся! Потрібно сісти. Мені погано. Дихай, дихай! Ось так, все добре... Що це на подушці? Записка: «1 година». До чого? Що трапиться за годину? Потрібно вибиратись звідси. О, мої кросівки біля ліжка. І на тому вдячна! У короткій нічній сорочці та в кросах! Краса! То куди ж іти? Тут три шляхи! Піду у той, що праворуч. Шкода, не можу вилізти на цей живопліт. Він такий колючий! Халепа, який сенс? Я ж не уявляю, як звідси вибратись. Та байдуже це, кому забракло нахабства таке вчинити? Дурня! Нікого не чіпала, працювала у своїй бібліотеці, а тут, раптом таке... Бібліотека. Нам якраз вчора подарували старечу книгу. І там, на обкладинці, був зображений... лабіринт. Хто ж її подарував? Не може бути... НІ! Я не пам'ятаю хто це був! Не може бути цього! Точно чоловік, вищий за мене, не можу згадати обличчя – воно розмите! Невже... Я ж не Аліса! Мислю тільки стандартно, пригод не те що не люблю, я їх боюсь! Ну хоч би той Кіт буде? Хтось повинен мені допомогти, по канонах жанру! Повинно бути хоч щось. Так, не потрібно зупинятись. Все таке одноманітне. Стіни, під ногами ґрунт, над головою небо. І воно стало явно темніше! Е, хто там із яскравістю грається?! Халепа, час спливає. Так. Потрібно подумати. Заплющу вічі, можливо так допоможе. Вітру майже немає, всюди тиша. Хоча ні, я щось чую! Це... Це наче виття вовка! Жартуєте? Тут ще й вовк?! Хоч би не натрапити. Потрібно бігти швидше! Ще швидше. Звук доноситься із-за спини! Та я його не бачу. Ой! Що це? Куди я вляпалась?! Це що, гігантське павутиння? Боже! Я не можу відклеїтись! Тут точно живе шалено великий павук! НІ! Я ж так їх боюсь! УСІХ! Без винятку... От і все. Я залишусь тут, приклеєна у повний ріст, без надії на порятунок. Та звірюка всадить у мене отруту, а після, вип'є мої нутрощі мов коктейль. Я не смачна! Не смачна! Все. Все, не реви! Я ж не бачила господаря павутини. Може не все так погано, можливо раніше мене з'їсть вовк. Вовкофобії у мене ж нема. Не все так погано. А чому я хитаюсь? От халепа, якби ж могла відірвати щоку. Знущаєтесь? Це явно не вовк. Потрібно вибратись! Він поряд! Ну і волохаті лапища! Все... Зараз всадить жало і кінець! Чому він застиг? Потрібно відірвати щоку! Ай! Як пече, вдалось! Матінко, він або збирається танцювати тверк, або ж розмахнутись і всадити оте гострюще жало! Ну все... Воно направляється у мене. Це кінець! Кінець! Краще не бачити. Відвернусь. Що там коїться? Що за звук? Павутиння надірване, я можу рухатись. Але де це чудовисько? Не може бути! Його жере вовк! Коли він сюди примчав? Жах! Прокляте павутиння, не можу відірвати від ноги! Звірюка майже загриз восьмилапого, але той пробує всяко всадити жало. Марно, хижак надто прудкий! Все... павук не ворушиться. Чому вовк знову гарчить? Він повернувся у мою сторону, і поволі, скалячись, крокує. Треба швидше звільнитись! Один ривок! Зараз! Ай! Більше ніяко депіляції! Пече! Все! Все! Треба забиратись звідси! Він поряд! Ну звичайно! Чотири лапи – не дві! Я не здамся! Чим би відбитись? Порожньо! Ось стіна, а там ще один прохід. Заховаюсь туди. Можливо промчить. Не дихати! Та мені так страшно! Тиша... Можливо він залишить мене. Виходити чи ні? Не можу тут пробути до кінця часу. Добре. Подивлюсь тільки. Нікого. Фух. Хоча б віддихаюсь. Що? Це гарчання? О ні. Він біля виходу! Біля єдиного виходу! Це все. За спиною колючий живопліт, а попереду гострозубий живозвір! Ну що ж, так просто не здамся, тобі прийдеться позмагатись за шматок мене. А тут точно є чим поласувати! Я не гігантський павук, та може хоч трохи часу протримаюсь! А він якийсь дивний. У нього доволі незвичні очі! Вони такі знайомі. Наче людські. Це часом не вовкулака? Тоді де повний місяць? Який цілеспрямований, вже зовсім поряд. Чому мені такі чоловіки не траплялись? Виставляє свої білосніжні ікла. Хлопче, ти не зубну пасту рекламуєш! Куди йти, я вже майже біля стіни! Він загнав мене у пастку! Стрибок. Важкий звір, жахливо важкий! НІ! Я не дамся тобі! Буду і далі тримати тебе за горлянку! Слина тече по обличчю! Зуби, мов блендер, пробують перебити мої руки. А ці очі... У них читається страх.
- Що ти таке? Хто ти? Ти людина?! Зупинись! Зупинись! Прошу! Ти не звір! ЛЮДИНА!
Та ну, що я таке мелю?Але... Його очі! Вони широко розплющились! Він зупинився. Гарчить і скавчить водночас! Що з ним? Кидається від однієї стіни до іншої! А зараз кудись рвонув. Що за чортівня? Я не зможу! НЕ зможу! Часу майже не залишилось. І я не знаю куди іти! І що має трапитись? Не варто зупинятись. Він таки прокусив руку. Надіюсь не перетворюсь на пухнастика. Я точно не вовчиця! Ну все. Йду далі. Вовк був, павук був. Що далі? Піраньї? Весняні коти? Платіжка за екстремальний атракціон?! Аж самій цікаво... Чи вихід. Ще один поворот. Краще я цього не бачила б! Тут стільки кісток! Гора! Залишається повернутись назад, або пройти по цих останках. Ні, назад не варто повертати! Пробачте! Їх стільки тут, що ноги просто провалюються! Тут легко потонути. Невже це ті, у кого завершився час? Тоді я не хочу поповнити колекцію! Ще не довго. Усе. Як швидко потемніло! Майже нічого не видно! Крик? Я чую людський крик! Чоловічий. Йому потрібна допомога! Куди ж іти? Майже нічого не видно! Йому потрібна допомога! Голос долинає десь із переду! Я повинна йому допомогти! Як швидко почало темніти! Здається, це завершення. Останні хвилини. Не розумію чому, але відчуваю, що потрібно бігти до нього! Ноги самі несуть! Боляче, зачіпаюсь тілом за стіни. Та не здаюся! Там, попереду, легке світло. У вухах чути як тікає годинник. Мов у таймері, сповіщення про те, що спливає час. Ще трішки. Я майже у суцільній темряві, але вихід за поворотом. Там, де ще є промінь сяйва. Не зникай! Прошу! Я біжу! Нічого не бачу! Ай! Я вдарилась всім тілом у живопліт! Та не можу здатись. Вперед, праворуч. А! Перечепилась за щось! У темряві так погано видно. Щось волохате... Лапи! Це труп павука! Він зовсім інший, скільки їх тут? Що? Мене щось не пускає! Я зачепилась, нічнушкою... За павутиння! Ви серйозно? До біса комплекси! Краще вижити голою, ніж загинути скромною! Потрібно забиратись звідси! До виходу зовсім близько! Я... Я дійшла. Тут такий яскравий промінь світла, а у ньому він. Ці очі... Він простягає руку. Е ні, я не простягну тобі у відповідь! Та я маю піти до нього. Сили явно покидають. Та ще два кроки. Він такий високий та красивий. Здається, десь його бачила. Все... Не маю більше сил. Ноги наче із вати. Падаю... Він що, підхопив мене і взяв на руки? Не відпускай! Так спокійно. Я встигла. Повіки важкі.
Де це я? Я одіта? Чудово, хоч так! Книги. Я у бібліотеці? Заснула на книзі? То це був сон? На вулиці темно. А поряд він... Хлопець зі сну. Які красиві сині очі. Він просто сидить і читає «Алісу у задзеркаллі».
- Що це було? – закричала, різко встаючи з-за столу. – Чому я в нічній сорочці? Мені ж додому через все місто йти! І скажи, що ти нічого не бачив!
Він повільно закрив книгу, усміхнувся і відповів чарівним голосом:
- Вибач, я мимоволі... Знаєш, ніколи не любив Алісу. Та прийшлось у якісь мірі розділити її пригоди. Що правда, не настільки цікаві. Багато років назад, я випадково знайшов у експедиції в підземеллі цю книгу. Вона лежала на дерев'яному столі. А під ним скелет чоловіка. Я розгорнув та відчув її самотність. Вона полонила. Я потрапив у середину. Та в шкірі вовка. Це була в'язниця. З кожним днем звіряча натура поглинала людську. Книга дозволяла бути людиною тільки тоді, коли я приводив їй когось у гру. Це була розвага. Я став маріонеткою. Жодного разу ніхто не виходив звідси! Та ти побачила в мені людину, і розбудила від сну. Звір в мені надто вкорінився, прийшлось сильно поборотись. Шалено боляче позбуватись цієї шкіри... Ти врятувала мене! І судячи з усього, не тільки мене! Тепер потрібно знищити цю книгу, позбавити її від болю. Вона надто багато забрала. Та їй буде мало. Вибач, я не розумів, що роблю...
Прекрасно, у мене полились сльози.
- Чому я?
- Вибирає книга. Вона направляє. Зазвичай тих, хто відчуває себе самотнім, і хто, хоча б раз, бажав зникнути. Вона живиться такими людьми й на деякий час їй стає краще. Та біль повертається і вона випускає мене на полювання. Потрібно спалити її!
Я теж відчуваю її самотність! Вона ув'язнена на сторінках! Де моя ручка? Це просто незавершена історія! Вона втратила сенс! І хотіла заповнити порожнечу! Про що ж вона?
- Я знаю як вгамувати книгу! Дай мені її! Ти знайшов недописану історію! Поглянь! Тут останні слова: «Нарешті розпочались канікули. Вона...». Поглянь, від літери «а» довга лінія з чорнила. Схоже в автора завершився час! Це маємо зробити ми! Так, йдеться про юну дівчину, котра живе в інтернаті. Тут описано, як жорстоко знущались над нею однолітки. Заклопотаність батьків. Потрібно завершити позитивно!
- Мені ніколи не вдавалось вигадувати.
Добре, я спробую!



Небесна Надія

Відредаговано: 10.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись