У ритмі щастя

Пролог

Не знаю, як почати цю історію. Ну добре, буду намагатись допомогти вам її зрозуміти.

2003 рік. Київ.

Спочатку я хочу вам розповісти усю передісторію.

Це сталось одного запашного осіннього дня. Сонце яскраво світило. Мені в голову й не приходили такі думки. Усе було покрите золотою ковдрою, а на диво палаюче сонце вписувалось у цей орнамент. Хоч і деякі птахи відлетіли, та все ж подекуди чувся їхній чарівний спів. Мені в цей час було вісім років. Ми, я з татом і мамою, жили в заміському будинку. У нас було все, чого хотілось, але цей день змінив усе.  Я прийшла додому з прогулянки і побачила тата.

- Таточку, чому ти плачеш? - запитала я. На моєму маленькому тільці була сукенка, яку одного разу подарувала мама. Голівку прикрашав хвостик, зав'язаний стрічкою. Це все заслуги моєї мами. Вона дозволяла мені відчути себе принцесою.

- Донечко, просто наша мама не буде більше знаходитись біля нас. Вона буде дивитись на нас згори. І нам потрібно робити усе, щоб вона усміхалась, - повідомив мені мій батько.

Спочатку я не розуміла і думала ,що вона повернеться, та все ж цього не сталось. І відтоді ми почали жити разом.  Її нестало. Моя люба матусенька, яку я сильно люблю. В неї була вовчанка. Кожен орган по-одному відмовлялись працювати. Скільки ми її не лікували, та нічого не могли вдіяти. Я довго не могла бути згідна з тим, що її немає. Та, на щастя, у мене був тато. Ми проводили весь вільний час.

Коли мені було дванадцять років, він допомагав мені у важких хвилинах. Одного дня хлопець назвав мене дурепою. І тато заспокоював.

- Донечко, ти пам'ятаєш те, що наша мама просила?

- ЗАВЖДИ УСМІХАЙСЯ, - повторили ми в один голос.

Після цього я ніколи не плакала.  Мій тато любив малювати. Він навчив мене не тільки цього. Ми любили разом співати. На щастя, він не одружився з якоюсь жінкою, а я не маю звідних сестер близнючок, як у казках, що моя мама часто мені розповідала. Зате, у нас був гарний будиночок за містом. Я вчилась у простій школі. Але єдиного я вам не розповіла. Мене звати Юля і це історія - про мене. Я вам розповім щось нереальне.

За татовим бажанням і за своїм я вчилась на художника. Навчання приносило мені справжнє задоволення. Ми відвідували виставки. Слухали про те, як малювати красиві картини. Усе було добре. Я вчилась добре. Йшла на золоту медаль. Мої картини оцінювались кураторами. Я вирішила піти на роботу, щоб взяти невелику будівлю для своєї власної галереї.

А тим часом батько захворів. У нього був рак крові. Його грошей, які він заробляв стало на перший час. Далі пішло усе шкереберть. Ми мали квартирку в місті, яка дісталась нам від бабусі тата. Вона була невеличка, оскільки важко було оплачувати такий великий заміський будинок. Давніше ми хотіли цю квартирку продати, але зараз вона нам потрібна. Я працювала на чотирьох роботах. Ну, у двох місцях, лише різні посади. Останній курс я вчилась заочно. Було важко, але я утримувала батькове здоров'я як могла. Зранку я працювала у кафе. Після обіду працювала у ресторані, ввечері мила посуд і підлоги. Зате, утримувала батька. Він зробив для мене все, що зміг.

Одного літнього вечора тато пішов з життя. А з цим і усе моє життя. Я відмовилась від вечірньої роботи. Працювала лише офіціантом. А вже потім закінчила університет, лише не з медаллю, а простим дипломом. Та все ж, я продовжувала збирати на галерею і вірила, що це моя незбагненна мрія. Звісно, не улюблена робота не приносить задоволення. Я могла повертатись ввечері, тому на їжу не залишалось ніякого часу. Що і відобразилось на моєму тілі. Я схудла значною мірою. Звичайно, я не переставала малювати. Я малювала кожної неділі. Я вмальовувала у ці картини свій біль, свою тугу.

Я працювала рік. І ось настав мій омріяний день. І я змогла винайняти квартиру у центрі Києва. Та це тільки початок.  

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше