Обрана

Що робити якщо за паспортом тобі 30, а в душі 15? Що робити, коли романтизм і бажання дива перекриває всі доводи розуму і лізуть звідусіль? Що, коли єдині дива, які з тобою трапляються, це "тримай, твоя шоколадка, як і обіцяв" чи "вау, звіт здала і не вмерла"? Як то кажуть вихід є завжди. Можна чудити самій. Пофарбуватися в синій,  одягнутися в “бомж-стайл” і уявляти себе злющою відьмою. А можна просто сидіти з чашкою ароматного напою, фентезі книгою і уявляти себе супергеройкою. Правда більшість з них юні до 20-річні невинні і милі створіння. А не особа, що вважає себе жіночкою в літах, бо як різко встає, то паморочиться в голові. Та байдуже, це ж фантазії. Хоч голою на мітлі літай, це твій світ.

Я, звісно, обрала б другий варіант. Менш ексцентричний і травматичний, повірте мені. Бо те, що сталося зі мною минулого року, назавжди змінило життя. А все дякуючи бабусі:

-Варю, сьогодні таке свято, а ти із своїми штуками сидиш. Біля річки вже багаття готують.

-Бабусь, це електронна книга. Ну куди мені йти? То розваги для дівчаток, а не для тіток.

-Ти ба, тітка обізвалась. Ану відклала цю чортівню, прости Господи, вдягнулась і пішла гуляти! Приїхала в село відпочити, подихати свіжим повітрям і цілий день в хаті. Ану марш!

Із старшими не сперечаються, особливо з моєю бабусею. Тому пішла я вибирати щось пристойне на свято Купала. Колись обожнювала дивитись як співають дівчата і стрибати з татом через багаття, а підрісши ще й з парубками. Потім кидати в річку сплетені віночки та із захопленням спостерігати як найсміливіші ходять до лісу шукати папороть. Правда поверталися ні з чим, хоча розповідали моторошні казки про химер, чортів і ще якісь дурниці. Ми звісно охали-ахали, а потім сміялися з цих вигадок.

-Варунь, на ось вдягни, зніми те наподобство діряве. Що за мода пішла? Тьфу. - Це на мою оверсайз футболку аля "погризли собаки".

-Ба, це що? Це скільки їй років?

-Не кривися, ще стільки проживе. Чистенька, для тебе берегла.

Переді мною лягла вишиванка. Справжня, з льону і вручну вишитими червоними трояндами. Рукава широкі, розшиті від плеча і до низу.

-Та ні, вона неймовірна. Дякую.

Ось така сучасна українка, в джинсах та вишиванці попрямувала на свято. Забула додати, що бабуся ну дуже захотіла заплести косу, дякувати довга руда копна дозволяла, і причепити малесеньку квітку біля вуха, сказавши, що то оберіг. Дивина та й годі.

-Варя, який вигляд. А казала не прийдеш, - щебетали мої друзі дитинства Юрко, Олексій і Леся.

-Вирішила зробити сюрприз. Що в нас сьогодні по програмі?

-Як завжди: концерт, вогонь, кидання вінків, розваги. А потім можемо й відмітити, - підморгнув мені Юрко.

-От і готуйтеся, збирайте паліняки, а ми вінки плести, - потягнула Леська до лугу.

-Ну які вінки, я вже й плести розучилась. Та й хто його ловити буде? Я ж тепер вільна і незалежна!

-Варю, коли ти такою занудою стала? От сьогодні хтось і зловить, - щось мені не подобається цей загадковий тон.

Походивши між квітами, споглядаючи за іншими, я ніби відчула себе знову маленькою дівчинкою, що вірить в дива. Як сплела вінок і не помітила. Яскрава конюшина, дрібні ромашки, якісь жовті квіточки та колоски пшениці. Спокій і безмежне щастя в серці. Та раптом, із шелестом вітру до мене долинув стогін і прохання про допомогу. Обернулась. Нікого. І знову стогін. Так чомусь страшно стало, боляче. Я підірвалась та кинулась на голос. В проліску побачила дівчину, що лежала під кущем калини і ледве дихала.

-Що сталось? Вам погано? Кров! У вас кров!

З жахом дивлюсь на дівчина у чомусь накшталт довгої вишитої сорочки з ножем у руці. Вона самогубця? Оборонялась?

-Знайшла. Тримай. Врятуй їх. Вона прийде сьогодні. Врятуй.

Оце марить, ще й кинджал тицяє мені. Так, телефон де? 

-Прошу. Візьми. Останнє бажання.

Беру кинджал, знаючи як дико це виглядає. Дідько де цей клятий гаджет? Немає. Обертаюсь до пораненої і не вірю очам. Дівчину почало затягувати корінням і мохом, мов чиїмись волохатими лапами. Вже за мить під кущем була лише трава. Та як же це? Затуляю рота рукою, щоб не закричати, і задкую подалі звідси.

-Варя, ти де? Ау!

-Я тут. Що таке? - Намагаюся говорити якомога спокійніше, ховаю руку зі зброєю.

-Тьфу ти, налякала. Де тебе носило? Вже треба йти. Що там в тебе?

-Нічого цікавого. Так, вирішила прогулятися.

-Ану покажи. Ого, де ти такий кинджал відхопила? 

Все думаю, мені кінець: зброя в крові, я злякана вибігла з лісу. Та яке ж було здивування, коли побачила абсолютно чисте і блискуче лезо. Так, я ніби не пила нічого. Це так чисте повітря впливає на загазований організм? Ледве відбрехавшись подрузі, підхопила вінок, прикрила ним кинджал і побігла додому. Заховала зброю, поправила косу, вдягла вінок - все, красуня. Нічого не було, на сонечку перегрілась. Просто йду гуляти. Все чудово.

-Варю, я б не радила його лишати. Біда трапилась, чує моє серце, - злякала мене бабуся.

-Ти про що?