Відчайдушність

Відчайдушність

Я гуляв берегом ріки. Спокійно зупинився в місці, де мене точно ніхто не помітить. Закурив…

- Можна Вашу запальничку?

Сказати, що я офігів – нічого не сказати. То було моє місце! З якого дива вона тут намалювалась? Тим більше в темряві я не розгледів чи то мале дівчисько, чи доросла дівчина. Але, відмовити не зміг:

- Звичайно, - копирсаючись у кишенях, знайшов усе, що було непотрібним у ту мить. Тоді мені здалось, що то тривало цілу вічність, - ось, тримай.

- Дуже дякую, Ви мене врятували від неземної нудьги, - проте на знудьговану дівчина зовсім не була схожою. Вона була скоріше знервованою і відчайдушно намагалась це приховати, її пальці тремтіли, а погляд був спрямований в одну точку десь далеко внизу.

- У тебе все гаразд?

- Дивлячись що Ви вкладаєте в зміст цих слів, - задумливо відповіла вона.

- Неважливо. Можеш звертатись на «ти», вважай, що ми уже знайомі. Андрій, - не знаю навіщо, але я вирішив розвинути нашу розмову і з цими словами простягнув руку для знайомства.

Простягнувши руку мені у відповідь, дівчина тихо шепнула:

- Соня.

А потім я втратив лік часу. Чомусь вона не забрала своєї руки після потиску, та й я не надто хотів прибирати свою. Це затягнулось до непристойності, тому я її обійняв так гаряче, як міг. І було щось в цих обіймах таке, чого нам обом не вистачало. Увесь цей процес нагадував двох людей, що шукали порятунку, нервово хапались за марні надії, але попри це знайшли сили для допомоги один одному, що більше походило на смертельні жертви.

Я хотів уже був її поцілувати, але Соня раптово кудись зникла. Певний час я стояв і не розумів, що ж насправді сталося. А потім розуміння прийшло… то все я видумав.



Infen Rivz

Відредаговано: 11.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись