Вихід

Ранок ще тільки почався, а вже довжелезна колона людей, вишикувавшись, крок за кроком повільно рухались вперед. Ще тільки почало запалюватись небо рожево-зеленкуватим відтінком, зникали моторошні сутінки, а з ними і мальовничі та руйнівні метеоритні дощі. Хтось називав це падінням зірок, чи швидше обвалом реальності. Бог покарав їх, руйнував творіння Своїх рук — цей круглий шар під назвою Земля.

Пустували здоровенні кам’яні будинки з великими, подекуди із мініатюрними віконцями без скла. Пишні хороми споруд нагадували швидше декорації до якогось фільму-жахів. Потріскані стіни, темні і моторошні ями вікон, звідки здавалось от-от визирне привид із ланцями на руках. Мальовничі архітектурні будівлі перетворились на руїни, непотріб. Старий театр палахкотів у вогні, куполоподібний дах із химерами провалився, а самі химери – античні леви, горгулії та єдинороги валялися у середині, стражденними очима споглядаючи як палахкотять рештки завіси, декорації до вистави „Венеціанський купець”. Театр втратив свою дивовижну здатність притягувати у своє лоно злиденних на видовища багатіїв, священиків, муніципальних керівників. Театр втратив останнього глядача вже давно. Та й самі декорації помалу трухлявіли, розсипались, а тепер просто палахкотіли як непотріб. Тяжко згадати коли цього „Венеціанського купця” грали, і вже геть стерлись із пам’яті імена акторів, рецензії і відгуки в пресі. Театр палахкотів як Троя чи Помпеї. Скрипіли балки дерев’яного перекриття, ті які ще не встигли обвалитись. Звук цей нагадував агонію, крик про допомогу. Але мольби ніхто не чув.

Усі ж мешканці, як приворожені стояли у довжелезній черзі, яка викручувалась по вуличках мабуть більше ніж на три милі. Крок за кроком вони повзли до центру містечка-фортеці де знаходилась головна ратуша. У повітрі пахло надією і смерділо сіркою та гниллю, потом і мертвечиною. Тхнуло згарищем, у провулках – сечею. Сморід пронизував чергу, кожну людину, залазив у ніздрі, болів у скронях. Натовп, захлинаючись у кашлі, ковтав жадібно повітря. Поглинав усю цю незрозумілу суміш, неначе риба, яку викинули на берег, яка тріпоче зябрами, відкриває рот, яка чіпляється за життя, відчуваючи як «рятівна соломинка» поволі ламається, яка згадує, відтворює по пам’яті запах моря, солонуватий присмак морської піни; а далі чекає смерті. Натовп стогнав, сопів; крок за кроком, човгаючи взуттям, ліз вперед. Ці змарнілі тіні з посинілою від холоду і недоїдань шкірою, ще півстоліття назад називали себе людьми, „істотами розумними”. А нині?..

Люди про щось перешіптувались, сміялися. І з кожним кроком наближення до ратуші вони раділи все сильніше, як діти.

Сміявся і старий нафтовий магнат, час від часу хукаючи на холодні маленькі долоні, щоб їх зігріти. Пошарпане пальто здригалось при кожному його подиху. Холод пронизував до кісток. Але його занадто аристократичне минуле не дозволяло собі проявляти слабкості. І перед ким, холодом? Він пережив п’ять нафтових криз, сотню державних перевірок і ревізій, кредиторів, десятки позовів до суду і трьох своїх дружин. Він не зламався при банкрутстві, не загинув у готелі „Метрополій”, коли той фактично весь злетів у повітря внаслідок теракту. Маленький, згорблений старигань крок за кроком ішов уперед; вірний лакей підтримував його за руку, коли господар шпортався у смітті. Магнат боявся, мільйонні прибутки стали нікому непотрібні. Банкноти, облігації, закладні палили у багатті, щоб хоч трохи зігрітися. Він боявся Творця, який не пустить його у рай, навіть якщо доведеться віддати усе майно святому Петру як хабар. Він ніколи не думав що стане у чергу, безглузду чергу, разом із своїм лакеєм, разом із повією хворою на сифіліс, вошивим дитинчам, яке постійно плакало. Не уявляв себе без улюбленого крісла із червоного дерева і бокала англійського бренді. Він сміявся, просто тому, що все це нагадувало фарс. І як тут не сміятися, коли страх полонив розум, коли думки про майбутнє доводили мало не до істерики. Магнат сміявся і подумки молився своєму богові, якого сам придумав, якому він вірив. З яким був на рівні.

Крок за кроком. Черга отак вишиковувалась із дня в день, ось уже цілісінький тиждень. Кожного ранку вона ставала трішки коротшою, і від цієї думки здавалось мороз кусав не так сильно і відчуття голоду притуплювалось. Люди ночували в черзі, не відходячи ні на крок. Дивились у холодне і якесь чуже небо, мугикали пісні чи перечитували старі журнали або книги, роблячи при цьому маленькі кроки вперед, аби не забаритись, не пропустити важливого моменту. Черга замінила тепло домашнього каміну, щоденний поспіх у справах. Черга вкрала достатки і привілеї, вона зрівняла їх, випростала, показала що всі у ній, черзі, рівні. Бідняк і відомий письменник, актриса і гувернантка, продавець тістечок і власник порностудії. Вони стояли один за одним, сіпаючись від морозу, кашляючи і задихаючись у смороді. Вони відчували один одного, розглядали потилицю того, хто стояв попереду. Один тарабанив пальцями по золотому портсигару, інша рахувала кроки, чи бубніла собі щось підніс. Горланила молодь, сміялась, веселилась. Обговорювали чи дійсно існує Бог, який на вигляд рай, як часто варто займатись сексом та рецепти виведення бородавок. А ще хлопці ніжно прижимали до себе змерзлих дівчат, обгортали їх своїми худими руками. Особливо закохані цілувались, не звертаючи уваги на чергу та сморід...

Крок за кроком. Натовп торохкотів, кашляв, стогнав. Змарнілі тіні повільно рухались вперед. Приречені, голодні, бліді від холоду. І лише усмішка, якась радісна і тривожна водночас усмішка. Деколи вона перетворювалась в істеричний сміх, гиготання, від якого волосся ставало дибки. Таке траплялось рідко, ще занадто рано для істерики. Головна ратуша далеко, не чути звуків порятунку, від яких нудота підходила до горла.