Вмираючи щоночі

1. Прокляття

Глибока осінь 1932 року

Пантелеймон був відданим своїй справі, саме тому його і поставили на чолі експропріаційного загону. Він зі своїми помічниками їздив селами області, відбираючи у селян всі припаси й не гребував нічим. Загін під його керівництвом, вважався одним із найжорстокіших та невблаганних. Їх боялися й молилися, щоб ті оминали стороною поселення, але молитви однаково ніколи не діяли, до того ж ще й були під забороною.

В кожному селі знаходились свої активісти, які погоджувались допомагати відбираючи останні крихти у своїх же односельців. І Пантелеймон вдало грав на їх слабкостях, змушуючи втрачати людяність.

Йому подобалося мати безмежну владу над іншими. Бачити страх та благання в очах тих селян, в яких вони відбирали останні харчі. До того ж в нього при собі завжди був наган і коли хтось думав противитись, натякав, що пристрелить дітей, яких у кожній хаті було вдосталь і відчайдухи одразу здавалися. Для нього всі селяни були однаковими — нікчемними створіннями, які не бажали підкорятися, бо на місці серця в чоловіка, скроні якого давно посріблила сивина, знаходилась чорна прірва, його давно окутала непроглядна пітьма, в якій він з кожним новим днем грузнув ще глибше.

Він майже не знав, що таке співчуття, доброзичливість, людяність і навіть маючи величезну родину, завжди був з дітьми жорстоким та суворим, проте по-своєму любив їх, адже як-не-як, а ті були його продовженням. Чоловік гордився п’ятьма старшими синами й дійсно було чим, бо виросли ті дужими та схожими на нього. А от до найменшого Юхима, Пантелеймон відчував лише неприязнь. Той був більмом на оці — кульгавим калікою, в якого від народження одна нога менша за іншу. Це як нагадування, що й в такого ідеального чоловіка також існують проблеми й виправити таке він не міг. Дехто поза очі говорив, що за всі гріхи батька розплачується саме молодший син, але сказати таке в обличчя відданому представнику режиму та партійному активісту, ніхто не смів.

Цього сивого чоловіка боялися і знали, що з такими ліпше не зв’язуватися. Слава про його «подвиги» та невблаганність ширилась всією областю. Говорили, що він навіть міг з легкістю влізти в саме пекло, тому направитись в кінець села до одинокої хатини, яку місцеві намагалися оминати десятою дорогою, не становило великих труднощів

Його поплічники остерігалися жінки, яка там жила. В селищі її вважали відьмою, але приховували цю боязнь, а Пантелеймон своєю чергою, взагалі нічого не боявся — страх не для таких як він, тому сміливо й увірвався в злиденну хатину.

Худорлява, виснажена жінка, обмотана якимсь старим, темним ганчір’ям, одразу впала додолу перед його поважною персоною, схопившись руками за начищені чоботи прямо перед своїм лицем, але вже за мить підняла доверху заплакані, змучені очі.

В помешканні відчувалась сирість, навіть попри те, що в печі палахкотів вогонь і витав аромат лікарських трав. Пантелеймон ще не знав, що назавжди запам’ятає цей запах, який віднині асоціюватиметься в нього зі смертю.

— Змилуйся! – прохрипіла через ридання. – Мій син дуже хворий. Без їжі не виживе.

Вона намагалася викликати якесь співчуття, не знаючи, що йому незнайомі подібні прояви людяності й усе марно.

Пантелеймон дивився, наче крізь неї. Йому було байдуже. Він добре знав, що плакатимуть, завжди ридають та благають і вже стільки бачив цих сліз, та йому ніколи нікого не було шкода. Байдужість і віра в те, що робить усе правильно — ось його основні орієнтири. Єдине, за що чоловік хвилювався, так це за свої чоботи, в які та селянка вп’ялась брудними, як йому здалося, пальцями, стискуючи все міцніше. Це його навіть роздратувало, тому люто перекосивши обличчя, дивлячись диким поглядом в обличчя жінки у сльозах, безпощадно вигукнув своїм поплічникам:

— Забирайте все! Огляньте кожний закуток, обстукайте стіни, особливо в погребі. По декілька разів перевірте чи вона нічого від нас не сховала.

— Ні! Благаю! – прорізала повітря своїм розпачливим криком. — Не прирікай на смерть мою дитину!

Гіркота полину з легеньким ароматом хвої, змусила його поморщити ніс. Пантелеймон не переносив ці різні трави, якими селяни лікували свої недуги. А тим часом жінка слізно схопилась за його рукав, що проігнорувати він вже не міг і зі всієї сили відштовхнув її від себе.

— Нічого не залишайте! – злісно виплюнув чоловік, свердлячи нещасну ворожим позирком.

Жінка зрозуміла, що благання не подіють. Знала, що тепер голодної смерті не уникнути, а її син навряд чи проживе й декілька днів. Усвідомивши гірку правду, її очі враз налились небаченою досі люттю та ненавистю і вона, не боячись ні того нагана, ні цілої бригади чоловіків, які завзято нишпорили в кожному закутку убогого помешкання, злобно прошипіла крізь зуби дивлячись якимсь диявольським поглядом на старшого:

— Ти бачитимеш як помирають рідні. Ті, кого найбільше любиш своїм чорним серцем, та вдіяти нічого не зможеш, а розплачуватися за це будуть всі твої майбутні покоління. Вони вмиратимуть по черзі, але завжди залишатиметься хтось один із роду для його продовження. Ні ти, ні хтось інший, не зможеш нічого змінити – постійно втрачатимеш як і я зараз втрачаю найцінніше. Пам’ятатимеш, що сам їх згубив. І не тільки бачитимеш, а й відчуватимеш все те, що й інші, щоразу помираючи разом з ними. Це прокляття матиме вічну силу й ніхто не зможе його зруйнувати! Тільки смерть ставатиме для вас одночасно і покаранням, і звільненням. Нехай на пекло перетвориться таке існування!

Всі, хто був у хаті із завмиранням та острахом слухали ненависні слова знесиленої жінки, сприймаючи їх цілком серйозно, крім самого Пантелеймона, до якого вони й були звернені. Сивий чоловік стикався з різним, але вірити в подібне… Тому і не вірив та ледве стримався, щоб не використати той наган, який до болю затис в руці в пориві злості. Все ж якісь залишки совісті в нього були, хоча він і так знав, що без харчів, цій охлялій жінці не пережити зиму, а її хворому сину й поготів.

Наостанок зиркнувши на змученого хлопця, який навіть не підводився лиш водив очима, лежачи на печі на якомусь лахмітті, гордо підійняв голову та вийшов з хати, пригнувшись лиш у дверях з низьким одвірком. Усвідомлюючи, що більше сюди вони не заявляться — не буде до кого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше