Все у житті дається просто так

Анотація

Це історія про успішного, доволі ефективного молодого чоловіка трошки за тридцять. Історія про шанс, навіть не другий і не третій, про останній шанс. Той, що схожий на роздоріжжя у горах.

За плечима вже пройдений шлях, сповнений дорогих та важливих моментів.

Зліва стежку поглинає прірва, залита вологою напівтемрявою, зітканою із туману, що ледь помітно підсвічується десь із глибини. Прекрасне видовище, принадне і оманливе. Вдивляючись углиб, тебе переповнює розслаблення, спокій і хочеться зробити крок, а потім іще. Врешті дійти до кінця маршруту

Пряма ж дорога веде у морок хащів, темних і безпросвітних. Здається, ніби цей шлях такий самий, як і той, який ти вже подолав, і сама стежка ні піднімається, ні опускається, а біжить собі далі у тому ж ритмі, до якого вже вийшло звикнути. Та очам вдається прорізати темряву лишень на якісь метри і внутрішній голос кричить про облуду, відчуваючи, що цей шлях веде у безодню, темну та моторошну, іще глибшу від прірви ліворуч.

Праворуч височіє велична скеля, і їй байдуже, що вона перекрила єдиний прийнятний шлях з цього перехрестя. Байдужа вона до твоїх нарікань про прекрасний і світлий шлях, що так жорстоко розбивається об її тверду породу. Байдуже їй і до тебе самого, як і до всіх, хто стояв при її підніжжі до тебе і стоятиме по тобі. І збагнувши свою мізерність, приборкавши гординю, можна побачити, що скеля — це і є шлях, залитий сонячним світлом та лагідним теплом променів, усіяний різнобарв'ям квітів і зеленню дерев, і верхівка, закрита хмарами від очей, не страшить, а вселяє надію.

Розділ 1. Ендшпіль

Дихалось вільно і легко. Через півгодинки з-за дерев, що вилаштувались зеленою стіною понад рікою, визерне світанок, а поки лише зоря та щебетання пташок закликають день прокидатись.

Роман злегка підстрибнув, аби заплічний мішок влігся зручніше. Попереду маячіла дідова постать, який ішов розмірено, неквапливо, аби зберегти онукові, та й свої, сили. Час од часу дідусь обертався, а Роман намагався надати собі бадьорого вигляду. Та це було не дуже й важко. Хлопчику подобались такі прогулянки і, навіть коли його тіло відчувало приємну втому, очі світились цікавістю. От і зараз ноги відміряли крок за кроком, руки тримались за лямки мішка, а пара зелених очей слідкувала за колиханням трави. Справа в тому, що рослина не гнеться сама по собі, та й ще проти вітру, а тут… А тут їжачок звичною дорогою поспішав у своїх справах, не переймаючись тим, що зацікавлений десятирічний хлопчик, не замислюючись, зійшов зі стежки і стрімко наближається до нього. Не переймався колючка й тоді, коли лежав, закрутившись клубочком у високій траві, а Роман так і не наважувався доторкнутись до його гострих голок. В тому, що вони гострі, сумніватись не доводилося.

- Діду! Поглянь, кого я знайшов, – хлопчик ходив довкола сіренького клубка і не знав, що робити, а щось зробити таки хотілось.

В густих вусах промайнула посмішка, коли старечим очам відкрилась уся картина. Дідусь мовчки повернувся (говорив він взагалі мало, бо щиро вважав: людину роблять не слова, а вчинки) і пішов до онука та його випадкового знайомого. Роман нетерпляче чекав, переминаючись з ноги на ногу і позираючи то на їжака, то на діда. Ніби вони могли несподівано зникнути.

Раптом повітря довкола почало важчати і по степу поповз густий туман , та такий, якого він іще зроду не бачив. Здивовано хлопчик закліпав очима, а туман вже повністю огортав його, так густо, що й не видко було кінчиків ніг. Серце закалатало сильніше, а ноги стали як ватні, бо зараз хлопчик не бачив абсолютно нічого окрім молочного туману.

- Дідусю! – що було сили закричав Роман, але одразу ж крик потонув у його грудях задушений кашлем.

Важко було розплющити очі. Кашель здавалось от-от розірве легені зсередини. Роман намагався подавити його, але будь-яке зусилля давалось колосальним напруженням, яке страшенним розкатом грому відбивалось у голові. Заливатись кашлем було все ж менш боляче, тож не дивно, що він дав собі волю. Коли приступ пройшов, довгоочікуване полегшення так і не з’явилось. Дихати і надалі було важко. Затуманений мозок послав імпульс по всьому тілу, що відбився легкою судомою. Переконавшись, що ця квола клякса, приплюснута до стільця за барною стійкою, іще здатна до функціонування, було прийнято рішення вибиратись звідси. Захотілось одразу заплющити очі, не зважаючи на те, що ледь вдалося їх відкрити. Разом із картинкою до слуху почали долітати гамір та шум, створювані публікою цього брудного генделя. В повітрі хоч сокиру вішай. Ніякого уявлення про окремі зали для курців та некурців хазяїн схоже не мав, чи й бо не вбачав потреби. Раптом ним оволодів дикий страх. Він звивався, наче полоз, навколо його поясу, а потім поліз по хребту – догори. Можливо, це був брат того жаху, що вивів його із п’яного сну, чи й бо той самий, що просто вирішив затаїтись до цієї от миті. Серце забилось частіше, а хміль наче вивітрився, тіло, що лише мить тому здавалось ватним, тепер впевнено звелось на ноги. Він не просто вийшов, а вилетів у відчинені двері, назустріч прохолодному вечору і мокрому асфальту. На ходу перевіряв кишені у пошуках ключів, таки знайшовши - заскочив у авто і зачинив двері. Лише зараз перевів подих, дозволив собі заспокоїтись. Та спекатись відчуття переслідування так і не вдалося. «Чому саме зараз? Чому зі мною? І врешті, якого біса я тут опинився»? Він відкинув голову і спробував заспокоїтись. Як не дивно, почало виходити, хоча насправді це алкоголь знову заволодівав ним. Спогади приходили кволо, і мішано.

Ось він у клубі зі Стасіком та соїми пасіями. Був алкоголь, гучна музика, а дівчата іще вирішили домішати якогось порошку.

- Та розслабся, Гордію, ми ж все одно відпочиваємо. Дівчатка хочуть чогось нового, - переконував його друг.