Всепоглинаючий нігілізм

Всепоглинаючий нігілізм

Вона мертва, він глянув на її оголене тіло і заридав, його сльози падали на її серце. Я дихав злом для неї, я віддався темряві. Вона як квітка, яка хотіла побачити холодний зимовий світанок. Її тіло належить не мені  – земля усе поглинула в ній, вона дивилась на мене синьою землею, але вона була не абсолютною. Її ліжко було для мене могилою, в якому я втрачав себе, поцілунок за поцілунком. Я став вільний, але чомусь сумую за її усмішкою, як за гуркотом грому серед білого дня. Це було лише вчора, завтра я буду іншим.

Я намалював її оголене, мертве, цнотливе тіло й довго дивився на картину. З її мертвих очей текли теплі, жорсткі, солоні сльози, які падали на її руки і стікали з кінчиків пальців, гасили попіл від моєї пристрасті.

Я не став сильнішим, мене ковтає нігілізм, я починаю проклинати хрест. Хіба я не вмираю за людство, як Він? Якщо мене не існує, Його теж нема, але щось не те, не та логіка – Він усюди говорить, що я не правий. Я хочу бути вільним від свободи, тому я обираю отруту після вина.



Йогонес де Сіленціум

Відредаговано: 23.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись