Глава 1

1

Кінець літа давав про себе знати.

Починалися дощі...

Але всеодно, спека стояла у повітрі...

Ця задуха.  Навіть прохолодна тінь дерев не рятувала.

А ще й у селі, коли обов'язково йти поратися по господарству. Ну така вже доля у селян.

-Мамо, ми з подругами домовились піти сьогодні на річку. Відпустиш? - нервово запитувала дівчина.

-Яка річка? Краще поможи мені по господарству! Он кролі не накормлянні! - відповіла суворо жінка зі зморшками на обличчі. Її блакитні очі говорили про сорокалітню працю у селі.

-Мамо, я зараз піду, а ввечері повернуся. Будь ласка! Мені уже шістнадцять, і я досі залежу від тебе!

-Поки ти під моїм дахом, то будеш залежати від мене!

-Тоді я йду у батька запитаю!

-Йди!

Дівчину з каштановим волоссям, карими очима, спортивною фігурою, звали - Ніка.

У неї важкі стосунки з мамою... Постійні конфлікти, коли мама дорікає про залежність Ніки від неї.

-Татечко, а можна мені з подругами на річку?

-Нікуся, а що мама каже?

-Не дозволяє...

-Вибач, але може краще вдома посидиш? Бо на вулиці така спека. Допоможеш мамі по господарству.

-І ти туда ж! - дівчина вибігла з татової майстерні, побігла у свою кімнатку.

Її кімната була невеликою. Ліжко, шухлядки, письмовий стіл, маленька шафа. Як у всіх жителів села, стіни були білими.

Дівчина дістала із шухлядки товстий зошит, і записала:

<<За що вони так зі мною?

Ніколи не дозволяють піти погуляти. Відпочити нормально.

Я що дарма цілий тиждень копала той довбаний город?!

Ну звісно, вони кажуть, що це - мій обов'язок!

Ненавиджу це село! От наприклад - Маруська, яка зараз живе у столиці! Там ж не потрібно кропити жуків, чи копати картоплю! У неї певно все по маслу!

Моя мрія ніколи не здійсниться! - Жити у столиці, і стати відомою художницею!...>>

Ніка закрила зошита, і сховала назад у свій надійний сховок.

-Вечеря готова! Ніко, вечеряти йди! - гукала та сама жінка - мама дівчини.

Ніка зробила незадоволений вираз обличчя, і щось собі буркнула під ніс.

На вечерю у сім'ї Тищенків була варена картопля, з ряжанкою.

І так щодня...

Поколупавши картоплю виделкою, Ніка вийшла з-за столу і попрямувала до своєї кімнати.

Вона плакала, шептячи самій собі:

-Як же набридло це життя! Чому у інших є все? І любов батьків, і турбота, і гроші на гуртки! А у мене з цього є щось? Нема'.

Дівчин плач увірвав стук у дверях.

-Ніко, чому ти плачеш? - це був її тато.

-Відчепись від мене.

-Добре, потім поговоримо. - буркнув чоловік і пішов.

Для Ніки прикладом була  та сама - Маруся.

Яка переїхала з їхнього села Адамівки до столиці Київ.

Ніка з Марусею добре дружили, а зараз не спілкуються. Бо у Ніки не має того смартфона дорогого.

Лише домашній телефон.

Ніки батькі - заможні. Так як, у них добрячий шмат землі.

Бо для селяна - земля це все його життя.

Повний білий місяць заглядав у кімнату дівчини... Коники-стрибунці грали свою мелодію... 

Ніка розстелила ліжко, накрилася ковдрою, згорнулася калачиком. Але, так і не змогла заснути...