Химерія

I. Дракони 1. Йди геть!

   Голі, безлісі скельні вершини Камнекраю видавалися не такими вже й величезними з висоти, на якій плавно маневрував зараз Карбгар. Час від часу дракон робив у повітрі різні фігури, як от мертва петля. Або ж просто опускався нижче, облітаючи загострені шпилі гір.

   Камнекрай – найбезлюдніші землі Химерії. Територія, вкрита лишень горами, на яких майже нічого не росте. Та й небезпечна прогулянка скельними страхітливими шпилями – останнє заняття як для людей, так і для інших химер. А отже – це ідеальне місце для проживання диких волелюбних драконів заходу.

   Карбгар почав поступово збавляти швидкість, одночасно знижуючись. Попереду виднілася його власна печера, на облаштування якої пішов не один рік в минулому. Тихе холостяцьке гніздечко, де дракон міг усамітнитись та розслабитись після тяжкого тижня полювань. Так, єдиний недолік проживання в Камнекраї – необхідність добувати їжу в інших землях. На самі перельоти йде дуже багато часу, та що ж поробиш. Поселись дракон ближче, йому постійно надокучали б всілякі лицарі та орди селян з криками: «Дракон! Чудовисько! Треба його здолати…» А навіщо, для чого долати – того не знав ні дракон, ні самі люди.

   Карбгар став лапами на землю. Голосно, в усе горло, позіхнув. Добряче так, що аж язики полум’я вирвались у сутінкове небо. Оглянувся з обох боків, перевіряючи сіті, зачеплені за луску. Все на місці, по дорозі нічого не відірвалося. Ато прикро було б – стільки зусиль, і на марне. Адже дракон полював з запасом. Так, щоб на місяць вистачило. Ато ці крики селян: «Дракон! Дракон! Дивіться, він пожирає наші стада! Рятуйтесь! Ми наступні!», йому хотілось би чути якомога рідше.

   Закинув сіті за спину, й повільним кроком пішов вузькою стежкою до печери. Оглянув саморобну дерев’яну табличку, з намальованим лицарем, що корчиться у вогні, і підпис людською мовою: «Обережно, злий дракон!». Карбгару прийшлося свого часу спеціально вчити ту мову, коли він ще прагнув порозумітися з людьми. Та дуже швидко дракон зрозумів, що то марно, й кращий вибір для нього – Камнекрай. Та знання нікуди не ділись – і хоча б для таких попереджень згодились. Благо, так далеко ще жоден лицар не заходив. Як не дивно, в людей хоч трішки, та був розвинений інстинкт самозбереження.

   Карбгар поправив табличку, і рушив далі. Вхід до печери загороджував величезний валун – ще один засіб безпеки. Хто зна, що може трапитись у його відсутність? А облаштувати таке гніздо – то ж чимала праця. Дракон трішки напружився, й валун зрушився з місця. Всередині панувала темрява. Карбгар легенько видихнув, випускаючи цівку полум’я прямісінько у напрямку смолоскипа. Вогонь затанцював, освітлюючи частину печери. Ще одна цівка, і ще. І ось через кілька секунд величезне скельне приміщення відкрилось у всій красі.

   З одного боку – величезний кам’яний виступ, що служив свого роду столом для розділки м’яса. З іншого – встелена м’якими шкурками впольованих тварин частина, котра була ложем. І, звісно ж, золото. Величезна гора золота в самому центрі печери! Один з людських міфів був таки стовідсотковою правдою – дракони просто обожнювали золото й всілякі там цяцьки. Часом Карбгар сам задумувався – навіщо воно йому? Та розумна відповідь ніяк не приходила. Схоже, ця тяга до скарбів була сильнішою, ніж він сам.

   Що ж, Карбгар відчепив сіті. Розгорнув, дістаючи овечі та коров’ячі тушки. Після недовгого сортування посунув здобич невеличким, по драконячим міркам, коридорчиком, що вів кудись вглиб печери. Що далі він заходив – то холодніше відчувалося повітря навколо. Зрештою, дракон увійшов до власного льоху, котрий йому самому колись довелось довгенько видовбувати в породі. Та що ж поробиш – м'ясо треба тримати у відповідних умовах, щоб воно не пропало за кілька днів. А впольованого зазвичай вистачало щонайменше на місяць.

   Розібравшись зі здобиччю, Карбгар повернувся до головного приміщення. Знову солодко позіхнув, вигинаючи спинку доверху. Цього разу обережніше, щоб не наробити біди з вогнем в домі. А далі, знову ж – максимально зосереджено – почав задувати ніздрями смолоскипи. Один, другий, третій…і ось через кілька секунд печеру знову поглинула темрява.

   Втомлений Карбгар вмостився на шкурках, обіймаючи одним крилом кучку золота. Нічне прохолодне повітря пробивалося крізь щілину між гірською породою та валуном, приємно лоскочачи ніздрі могутній химері. Ще мить – і дракон солодко засопів, відійшовши у царство Морфея.

******************

   Карбгар нервово розплющив одне око. Він не міг зрозуміти, чи то йому снилося щось дурне, чи то відбувалося насправді. Та мерзенний писклявий голосок явно заважав його відпочинку.

 - Виходь, драконе, битись будемо! – пропищав хтось здалеку.

   Голос ледь чувся в печері, та був таким вже неприємним, що хоч плач! Карбгар трусонув масивною головою, що аж кучка золота біля нього брязнула, й посипалась вниз. Через кілька секунд писк повторився. «От халепа, невже й справді мене знайшли?!» Встав, розвернувся. Обережно виглянув у щілину, намагаючись не видавати себе. Прямісінько біля його дерев’яної таблички стояв справжнісінький лицар, наче зійшов зі сторінок людських книг: з голови до п’ят в тяжких сталевих обладунках, зі щитом та довгим списом в руках. А збоку біля нього – ще й кінь! Схоже, чотиринога тваринка куди більше хвилювалася зараз, ніж її власник. І то ж треба їм в таку далечінь зайти!

   Дракон принишк. Жила ще надія, що бовдур у латах сам піде. Та де там! Навпаки, впертий сміливець, чи то дурень, ще дужче взявся кричати:

 - Ану, чудовисько, я тебе бачу! Виходь на бій чесний!



Тарас Ковальчук

Відредаговано: 08.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись