Пролог

Я була звичайною студенткою другого курсу. Непогано навчалася й отримувала стипендію, жила в гуртожитку, де  обзавелася двома подружками, з якими й ділила кімнату. Обидві вони навчалися на природо-географічному факультеті.

Тонька, рудоволоса веселунка, здавалося, ніколи не переобтяжувала себе навчанням, однак, мала ті ж відмінні бали, які Іра здобувала, просиджуючи до пізнього вечора над книжками й конспектами. Рік проживши в одній кімнаті, ці дві протилежності змогли подружитися лише з моєю появою. Я стала своєрідною перехідною ланкою між стриманістю Іри та запальністю Тоні. Вони, як я люблю жартувати, – янгол і демон, які сидять на плечах і нашіптують прийняти кожен свою сторону.

Здавалося б,  що мені можна лише тішитися своїм життям. Навчання на омріяній спеціальності давалося без зайвих складнощів, є з ким поспілкуватися і куди вийти розвіятися. Підробіток в одній із затишних кав’ярень неподалік від гуртожитку в сумі зі стипендією забезпечував відсутність фінансових труднощів.

Та таки було одне «але», яке перекреслювало геть усе! Моя мама була категорично проти, аби я вступала до педагогічного університету, і коли я, вперше ослухавшись її, все одно подала документи на вчителя та анулювала всі заявки до інших закладів, які були надіслані під її пильним наглядом, вона на стільки вийшла з себе, що за малим не відмовилася від єдиної доньки.

–  Вчитель?! Серйозно? – не могла повірити мама. – Та нізащо в світі.

– А чому ні? Що не так з цією професією?

– В нашій родині вже не одне покоління всі займаються готельною справою. Це наш сімейний бізнес. І ти мала приєднатися до нього.

– Мамо, а як щодо родини тата? Чим вони заробляють на життя?

– Твій тато – найгірша людина зі всіх, кого мені доводилося знати. І я зроблю все можливе й неможливе задля того, щоб ти нічим не була схожою на нього.

– Шкода розчаровувати тебе, але його гени ти з мене не вирвеш.

– Не груби, Єлизавето.

– Гаразд, вибач. Та скажи, будь ласка, серед рідних тата є вчителі? Чи може він сам?..

– Ні.

– А…

– Все! Я не буду говорити з тобою про твого батька. Він не достойний того, щоб ти знала бодай щось про нього. До того ж, ти, Лізо, дуже мене розчарувала. Та нехай буде так. Ти почнеш вчитися і вже скоро зрозумієш, що вчителювання не для тебе. І тоді твоя мама допоможе тобі зі вступом до достойного навчального закладу.

– Але я хочу бути вчителем.

– І ще. Коли доросла до самостійних рішень, які суперечать волі матері, то доросла й до самостійного життя. Доки ти там вчитимешся, я й копійки не дам тобі.

– Он як! Дякую тобі за  розуміння й підтримку. Та не хвилюйся, я не пропаду, моя люба матусю року! І в тебе не вийде переламати мене, перекривши рахунки.

З тої розмови минуло трохи більше року. Однак, я так і не змогла зрозуміти, чому мама так збісилася. Так, ясна річ, що на вчителюванні багато не заробиш, але це достойна професія. Та й я ніколи не помічала, щоб для мами багато важили гроші. І всі ці слова про родинну справу… Я подібне почула від неї тоді вперше. Здавалося, того дня зі мною говорила геть інша людина.

Втім, на середині другого курсу моє життя перевернулося на стільки, що в мене геть не лишилося сил на роздуми про дивацтва моєї мами. Знаєте, що сталося? Я закохалася. А знаєте, в кого?..