Як Іван долю міняв

Як Іван долю міняв

    В одному мальовничому селищі, в один день народилося двоє немовлят. Одне здорове і гарне, а інше слабке і кволе. Пройшов час і малюки виросли, перший, Павло, був красенем і силачем, гордістю села. А от другий охрещений Іваном, хоч нічим не поступався ні по силі, ні по розуму, в очах односельців так і залишився кволим і хворобливим.

      Так вже завелося, що Павло завжди отримував все що хотів, не докладаючи особливих зусиль. Його всі любили і поважали. За що хлопець не брався, все в нього виходило з першого разу. Він був вправним мисливцем, і рибалкою, і знав кілька ремесел, і здоров’ям був міцний. Кожна дівчина в селі бажала стати його нареченою, а кожні батьки, в яких була донька на виданні, просто мріяли про такого зятя.

      Що ж до Івана - тут все було складніше. Хлопець він був розумним, не боявся тяжкої роботи, але за що б він не брався все в нього виходило аби як, хотів навчитись рибалити, та в нього зламалась вудка, пішов на науку до мисливця і загубився в лісі, три дні його шукали, мало не вмер там. Зимою майже завжди сидів вдома, бо міг простудитись навіть від найменшого холодного вітерцю. Та Іван не здавався, і наполегливою працею доводив всім що він нічим не гірший, навіть став найкращим теслею в селі. От, тільки, в односельців вже склалася думка, що він хлопець непутящий, і не буде з нього толку. Жодна дівчина в селі не хотіла стати його нареченою, тай решта односельців, воліли оминати непутящого парубка. Зневірився Іван в своїй долі, став заздрити Павлу, його успіху і славі. Вирішив якось Іван, коли на душі стало особливо тяжко, піти з життя, тай пішов у дрімучий ліс шукати смерті, думаючи:

      «Може хоч звіру лісовому припаду я до смаку»

      Довго йшов Іван лісом, вже втратив лік часу і надію зустріти хоч одну живу душу, як раптом, побачив посеред лісової стежини стару жінку. Хотів Іван пройти далі, але старенька зупинила його словами:

     - Знаю я твою біду, можу зарадити якщо схочеш, всі будуть любити тебе і поважати, ніхто дурного слова не скаже.

     - Ти справді можеш таке зробити? - запитав Іван з надією, зупинившись, - але що ж ти хочеш за це?

     - Та майже нічого, - лукаво посміхнулась стара відьма, а була це саме вона, - лише, дай мені те, чого тобі не шкода, от і все.

Іван не довго думаючи, відірвав від сорочки простий, дерев’яний ґудзик, і віддав відьмі.

      Взяла стара відьма ґудзик а взамін дала мішечок з сіллю із словами:

     -  Візьми цю сіль, і коли зійде місяць, рівно опівночі, стань посеред перехрестя та кинь сіль через ліве плече, та промов у голос чого хочеш.

      Повернувся Іван додому, і коли вийшов місяць зробив усе як сказала стара відьма. А як кидав сіль через плече промовив:

    -  Хочу бути як Павло, ні кращим за Павла!

А щоб точно подіяло, розділив хлопець сіль на чотири частини, і кинув через плече на чотири дороги, промовляючи ті ж слова кожного разу.

      А наступного дня все змінилося, всі жителі села почали вітатися з ним, дівчата кидали захопливі погляди в його сторону. Навіть Зоряна, що дуже подобалася парубку, але раніше ніколи навіть не дивилася в сторону Івана, і була заручена з Павлом, раптом підійшла, і сказала що завжди любила його.

      Життя почало налагоджуватись, і йти на краще з кожним днем, Іван навіть готувався до весілля з Зоряною. Тепер усе за щоб він не брався у нього виходило добре, а односельці стали поважати його так як колись Павла.

      Але дуже скоро увага оточуючих почала ставати нестерпною. Чоловіки й жінки, старі і діти, всі ходили за ним по п’ятах, із захопленням ловлячи кожне слово. Куди б Іван не пішов його постійно супроводжував натовп шанувальників. Хлопець не міг спокійно пройти селом, усі зустрічні хотіли потиснути йому руку, поговорити з ним, або просто бути поруч, і стежити за кожним рухом. Навіть тварини бігали за ним, вимагаючи уваги. Іванові вже почало здаватися що й квіти повертаються в його сторону, коли він проходить повз. Дійшло до того, що дівчата в селі починали битися між собою, за те хто стане його нареченою.

      Невідомо чим би усе закінчилося, якби Іван не потрапив одного разу в дім старої повитухи, намагаючись заховатись від односельчан, що переслідували його. Побачила парубка стара повитуха, але на превеликий подив навіть оком не повела, тільки сказала щоб розповів про усе що з ним сталося.

      Розповів Іван про життя своє тяжке, про те як смерті шукав і відьму зустрів, і як вона йому допомогла, от тільки те що він так палко бажав, тепер йому не миле зовсім, не цього він хотів.

    - Дурень ти Іване, дурень. Хто ж лісовій відьмі вірить і поміч приймає, а ти ще й магію в четверо посилив. Тепер з кожним днем все тільки гірше буде. - Сказала повитуха, а хвилю провагавшись добавила, - якщо хочеш врятуватися, треба тобі відьму відшукати, і забрати ґудзик що ти їй дав. Тоді чари і спадуть, але стережись, просто так вона не віддасть тобі твою долю.

       Подякував Іван старій повитусі, і подався до лісу, відьму шукати, а повитуха дала йому трохи харчів і благословила в дорогу. Цілий день блукав Іван лісом, але так нікого і не зустрів, вже й вечоріти стало, та парубок не здавався, продовжував пошуки, тож довелося заночувати в лісі. Страшно Іванові було, посеред лісу на самоті, але бажання виправити скоєне було сильнішим. На другий день Іван ще більше заглибився в дрімучий ліс, шукаючи відьму, але його знову очікувала невдача, і другу ніч парубок провів під відкритим небом.

      В кінці третього дня, коли Іван вже майже зневірився і думав що знову доведеться провести ніч із дикими звірами, він натрапив на одиноку хатинку, що самітно стояла посеред лісу. Хатинка була стара й дерев’яна, але точно не покинута. Вирішив Іван попроситися на ніч переночувати, тай постукав у двері, але ніхто не відповів, смикнув за двері а вони й не замкнені, тож зайшов парубок в середину господарів чекати. Зайшов у кімнату і так і вкляк від побаченого. Хоч зовні дім виглядав старим, порослим мохом і пліснявою, але в середині він виявився просторим, з чисто вибіленими стінами, новими гарними меблями. А посеред кімнати стояв великий стіл, що аж ломився від всіляких наїдків. І все було таким запашним, таким апетитним, що Іван не втримався від спокуси, за цілий день блукання лісом він нічого не їв, тай сів до столу.



Стю Слейтерус

Відредаговано: 30.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись