1.

Зоя, 1995 рік.

Я знову і знову повертаюся сюди, хоча кожного разу обіцяю собі що цей раз останній. Сірий похмурий корпус психіатричної лікарні з пліснявою на стінах, колючий дріт на алюмінієвому паркані. Кожного разу я тремчу, кожного разу хочу втекти та зникнути звідси, зробити вигляд, що це не мій борг і більше не звалювати на себе цю ношу.

Охоронець знає мене в обличчя тому без проблем пропускає на територію ввічливо привітавшись. Я так боюся, что рано чи пізно теж опинюся тут, але намагаюся прогнати ці нав’язливі думки геть. Маячня! У мене попереду довга дорога – безліч планів та ідей, улюблена робота, друзі та коханий чоловік.

Стукаючи каблуками заходжу в центральний корпус лікарні та зустрічаюся з новенькою медсестрою. Вона посміхається коли бачить мене, а я сильніше жмурю брови та йду напролом.

- Пробачте, але Ви до кого? – її голос звучить неначе дзвіночок – лагідно та мелодично.

Це дратує мене ще більше, бо я хочу якнайшвидше виконати свій борг та піти звідси. До наступного разу.

- Ви новенька чи що? – запитую дратівливо, тому що мене нервує її некомпетентність. – Мені потрібна Ганна Космініна.

- Ох так. Пробачте мене, - на щоках з’являється рум’янець і вона нервово чіпає поділ медичного халатика. – Мене попереджали, що сьогодні день відвідувань, але я дурна голова геть забула.

Мене забавляє її самоіронія і я навіть злегка посміхаюся їй. Медсестра відступається назад, пропускаючи мене до темного довгого коридора. Цокаючи каблуками продовжую свій шлях. Палати закриті, навколо тихо, що дуже дивно. В одній руці у мене Київський торт – в красиво упакований в коробці з намальованими кленовим листям, а в іншій руці нова дамська сумочка. Я купила її на минулому тижні в Берліні. Знаю, що вона оцінить і попросить в наступний раз привести їй таку ж саму.

На двері, що пофарбована у білий колір написано «Палата №13». Каблуки перестають цокати, я зупиняюся і роблю глибокий вдих, як вчив мене мій психотерапевт. Піднімаю в повітря праву руку в чорній ажурній рукавичці і тихенько стукаю у двері.

Я знаю, що не почую відповіді, але все одно кожен раз стукаю. Так вона вчила мене в дитинстві. Злегка штовхаю двері та мружуся тому, що мені в обличчя світить яскраве сонце.

Невеличка кімната залита сонячним промінням, запах неймовірно задушливий до блювотних позивів. Вона сидить на ліжку і в'яже щось незрозуміле зеленого кольору. Я бачу її криву посмішку з прогнившими жовтими зубами; обличчя в зморшках, сальне брудне волосся зібране у хвіст, але деякі пасма вибиваються і лізуть в обличчя.

Шепочу собі під ніс, що не знаю цю жінку, але скрізь страх трохи голосніше говорю:

- Добридень, мамо. Я приїхала провідати тебе.

Мама гордо випрямляє спину і кличе мене присісти поруч. Вона бачить, що я не хочу, але все одно змушує. Проходжу по вузькому прорізу між її ліжком і ліжком сусідки, сідаю поруч і намагаюся не дихати.

- Мамо, може, прогуляємося на вулиці? За вікном чудова осіння погода.

Я брешу. На вулиці бридко і сонце більше ні краплі не гріє. Ненавиджу осінь і мама це знає, але замість того, щоб сидіти в палаті психіатричної лікарні я прошу її вийти на свіже повітря.

- Звичайно, Зося, - каже вона тихим хриплуватим голосом.

Мене пересмикує тому, що так називав мене тільки тато. Невже забула? Я киваю головою і чекаю, коли вона взує осінні чобітки і накине поверх в’язаного светра сіре пальто. Удвох ми бредемо по темному коридору на вихід. Мені ніяково, що каблуки стукають надто сильно і я думаю, що наступного разу взую що-небудь на низькій підошві. Мама бере мене під руку і сотні електричних розрядів пробивають моє тіло. Медсестра на посаді підморгує мені і дивиться услід.

На вулиці дме пронизливий вітер і я починаю хвилюватися, що мама не наділа шапку. Ми йдемо мовчки, ступаємо по алеї і не дивимося один на одного. Я хочу, щоб ту розмову вона почала сама. Можливо їй вдасться продовжити не перериваючись?

Чорне волосся зі сріблястими пасмами сивини лізе їй у очі.

- Як твої справи, Зося? - запитує мама.

- Все відмінно. Все як завжди, - відповідаю я. - А ти як?

- А я майже не сплю ночами, - говорить вона і важко зітхає. - Здається, вже говорила тобі це. Я відчуваю провину і уві сні постійно шукаю хлопчика.

- Якого хлопчика, мамо? - питаю, хоча вже знаю відповідь на питання.

- Білосніжного. З білими кучерями і блакитними очима, - каже вона і пильно дивиться на мене.

Я слухаю це вже в третій свій прихід сюди. Щоразу у мене з'являється все більше відрази до неї, все більше і більше я хочу перестати приходити сюди. Я не розумію, навіщо вона мучить мене своїми короткими фразами з напівбожевільним поглядом. Навіщо відчайдушно намагається про щось розповісти, достукатися, але кожен раз невчасно замовкає. І я не розумію - вірю їй чи ні?