Розділ 1

-        Я тебе ненавиджу! - хапаю вазу з засохлими квітами зі столу і жбурляю у стіну. Вона розлітається у друзки. Звук битої кераміки ріже вуха. - Як ти міг?!

-        Вибач, Кать. Я не хотів. Просто так вийшло, - виправдання Ігоря звучать жалюгідно. Так ніби він розлив вино на коврик, а не зрадив. - Я вчора трохи перебрав...

-        Зате твоя хотілка добре знала чого хоче, - кривлюсь від думки, як вони розважались на нашому ліжку. - Ігоре, я все тобі пробачала, але зради не пробачу.

-        Кохана, це було лише раз, - благаючий голос зрадливого хлопця злить мене ще більше.

Він стоїть посеред кімнати в одній спідній білизні і викликає огиду. На ліжку зім’яті простирадла, одяг розкиданий по підлозі, у повітрі стоїть густий запах алкоголю і сексу. Дівка втекла відразу, як тільки я появилась в квартирі. Вдало я приїхала додому, повернувшись раніше запланованого.

-        Я більше ніколи тебе не хочу бачити у своєму житті, - сухо говорю йому.

Виходжу у коридор, хапаю куртку, похапки взуваюсь і вибігаю з квартири. Речі заберу потім. Та повертатись сюди я більше не збираюсь.

-        Катю, поговорим, як охолониш, - чую в спину впевнені слова вже бувшого хлопця.

Він ще не зрозумів, що його вчинок не передбачає вороття.

                                    ***

Я сиджу на лавочці в міському парку де ми з Ігорем часто прогулювались. Переді мною статуя закоханої пари, хлопець ніжно обіймає дівчину, а та захопленими очима дивиться на нього. Це улюблене місце весільних фотосесій.

Я гірко плачу і статуя розпливається перед очима. Я не стримую сліз, дозволяю горю вилитись на зовні.

Скільки часу потрачено дарма. П'ять років зустрічались, рік жили громадянським шлюбом. Ігор був першим і єдиним моїм хлопцем. А скільки зусиль було виложено у ці довгі стосунки.

Чим більше я згадую, тим сильніше плачу. Зараз я жалію себе. Нарікаю на зрадливого хлопця, на несправедливість, на те, що так і не дочекалась очікуваної пропозиції від нього.

Я навіть не помічаю коли біля мене з’являються люди. Гарно одягнені, веселі, шумна компанія купчиться біля статуї. Щаслива наречена у пишній білій сукні ніжно тулиться до свого вже чоловіка, а говірливий фотограф знімає їх на популярному місці. А я дивлюсь на них і сльози з очей ллються ще дужче. 

Я по доброму заздрю їй, жалію себе ще більше і від кількості сліз вже мало, що бачу.

-        Чому така чарівна дівчина плаче? – оксамитовий голос вириває мене із страждань.

Я дивлюсь запухлими очима на чоловіка, котрий стоїть навпроти мене. Високий, привабливе обличчя, офіційно одягнений, він наче з картинки зійшов.

-        Прямо ж тики чарівна, - хмикаю.

Порівняно з ним відчуваю себе гидким каченям. Чоловік сідає поруч, нахиляється ближче.

-        Якщо витерти сльози, можна буде розгледіти твою красу.

-        Тоді тобі не пощастило, - зиркаю на нього з-під лоба. – Сльози на сьогодні єдиний макіяж для мого обличчя.

-        Хто ж посмів тебе образити? – не відстає від мене чужинець.

-        А чому тебе це так цікавить? – підозріло питаю.

Чоловік мовчить декілька секунд, перш ніж відповісти.

-        Скажу чесно. Я проспорив моїм друзям і їхнє бажання було підійти до тебе, - ніяково говорить мій співбесідник.

Я розвертаюсь до нього обличчям. Вдивляюсь в його очі. Теплий погляд викликає довіру.

-        Так чесно зізнаєшся, - коментую здивовано. – І що тобі потрібно зробити?

Помічаю рум’янець на його щоках і посміхаюсь. Він відволік мене від горя і я чіпляюсь за цю розмову.

-        Я маю поцілувати тебе, - неохоче відповідає. – Не дивуйся, мої друзі не відрізняються кмітливістю.

Я оглядаю присутніх людей. Фотосесія ще триває, біля молодят крутяться дівчата і хлопці. Двоє з них зацікавлено зиркають в нашу сторону.

-        То може не будемо розчаровувати твоїх друзів, - впевнено пропоную і витираю останки сліз з зашарілих щік. – З сьогоднішнього дня я вільна робити все, що хочу.

Чоловік здивовано дивиться мені в очі, а потім якось хитро посміхається.

-        Повністю з тобою згоден.

Він нахиляється і торкається губами моїх холодних губ. Я не заперечую, приймаю ніжний поцілунок, який переростає у настирливий і пристрасний.

Коли він відсторонюється, я важко дихаю. Такого давно вже не відчувала.

-        Не погано, - видихаю, намагаюсь не показувати емоцій.

-        Чомусь повертатись на весілля мені не хочеться, - тихо шепоче не вухо, і його подих лоскоче шию. По шкірі біжать мурашки.

До нас підбігає маленький хлопчик, одягнений у білий костюмчик, за спиною стирчать пір’яні крильця. Він натягує ручками тятиву лука і пускає пластмасову стрілу, тікає. Вона не долітає і падає мені під ноги. Мить я дивлюсь на стрілу, потім переводжу погляд на незнайомця, якого тільки що цілувала.

-        Цікавий малий, - говорю. – Цей купідончик з вашого весілля?

-        В перше бачу, - відповідає, не відриваючи від мене погляду. – Я цілував дівчину і не знаю, як її звати.

-        Катя.

-        А я Валентин. Катю, ти можеш мені не вірити, але здається я закохався.

Я сміюсь з його слів. Який він кумедний.

-        Тоді одружись зі мною, - жартую, цей чоловік подарував мені трохи радості. – Я шість років зустрічалась з хлопцем, освідчення так і не дочекалась. А тепер запитую себе, для чого все було?

-        А якщо я запропоную тобі розписатись завтра,  ти погодишся?

Так, я не проти. Було б дуже романтично одружитись з Валентином в день Святого Валентина, - легковажно відповідаю і він тягнеться до мене за ще однією порцією поцілунків.