Загублені

 Сонце малювало довгі химерні тіні на доріжках парку. Повітря тихо гуло, розсіювався легкий ранковий серпанок, помережаний багряними променями. Попід деревами походжали великі ворони, раз у раз під їхніми лапами тріскали гілочки; на верхніх поверхах старезних лип ховалися зяблики, їхні дзвінкі голоси сповіщали про прихід нового дня. Сопів на лавці чоловік, обіймаючи якесь дрантя. Цікава білка підібралася зовсім близько до лавки та шугонула геть, коли з неї розлилося гучне хропіння. Десь далеко, за зеленою фортецею широких крон, було чути шум перших автомобілів, які розпочинали щоденні перегони київськими вулицями.

 Коли на доріжках парку почали з’являтися перші ранкові бігуни, Макс вже завершував друге коло. Він біг, змагаючись із тінями, що вилися бруківкою і незмінно перемагали. Його проминали інші бігуни, усі як один з навушниками у вухах. Макс бігав без музики, насолоджуючись густою тишею центрального міського парку, почуваючись, наче всередині велетенського зеленого акваріуму. Він любив прокидатися рано, доки життя ще не виривалося стогонами з горлянок стоголового велетня-міста. Цей час, безлюдний і помаранчево-сонячний, огортав місто незвичним світлом, яке фарбувало усе навколо кольорами старого вицвілого фото.

 Макс повертався додому, щойно доріжки парку починали заповнюватися людьми, яких він подумки називав рабами ранку: бігуни, власники собак, бабусі, що підгодовували паркових птахів. Усі ці люди стали знайомими усього за тиждень життя у новому районі. За наступний тиждень вони стали йому байдужими, ще за кілька днів – нецікавими й остогидлими.

 З думок про одноманітність власного життя Макса вирвав відчайдушний крик. Зовсім неподалік, на сусідній доріжці скупчилися ранкові люди. В центрі ритуального кола дармовисів на колінах стояла жінка. Вона вже не кричала, тільки нахилялася раз по раз до землі, наче зіпсована механічна іграшка. Макс спершу не зміг роздивитися, що так привернуло увагу натовпу, який хвилеподібно рухався, наче дихала велика істота. За кілька хвилин поруч з’явилися поліцейські, і галаслива істота розщепилася на окремих людей. Один з поліціянтів обережно прийняв жінку від землі, а інший схилився до предмету, навколо якого здійнялася колотнеча. Тоді Максові вдалося врешті роздивитися: край газону лежав понівечений труп якоїсь тварини: чи то кота, чи то невеликого собаки. Він відсахнувся і спостерігав за розвитком подій, гублячись серед інших людей, які зніяковіло озиралися і топталися на місці. Поміж собою перемовлялися дві жіночки:

- Що ж це таке робиться?! Ніколи такого не бувало!

- Вже вчетверте за останній час! І хто буде відповідати? Та тут люди з дітьми гуляють!

 Хвилин за п’ятнадцять видовище завершилося: поліціянти забрали тварину, до газону поспішив двірник, а рештки натовпу швидко перетворилися на незнайомців, кожен з яких поспішав у своїх ранкових справах.

 Макс і собі пішов. Він винаймав квартиру в елітній новобудові неподалік. Будинок здіймався на двадцять з лишком поверхів, забезпечуючи своїм мешканцям краєвиди класу люкс. До нього тулилися невисокі будиночки на два-три під’їзди, сором’язливо ховаючи свої бляклі потріскані стіни. Звичний київський контраст, не вартий зауваги перехожого. Паразитуючі новоутворення на тілі старого міста міцно вчепилися в нього, проростаючи бетонним корінням у людську свідомість. Колись люди скажуть: тут ніколи не було нічого іншого, окрім цієї величної споруди, ви тільки погляньте – вона підносить нас до небес!.. і забудуть додати, що величні споруди ХХІ століття будувалися на кістках старого будиночка на кілька квартир.

 Та допоки цього не сталося, Максові доводилося щоразу проминати тінистий двір, затиснутий між трьома маленькими будиночками, перш ніж потрапити на територію новобудови, що обмежувалась парканом. На ньому висіла табличка з красномовним «Об’єкт під охороною». Зазвичай, коли Макс повертався після ранкового бігу, у дворі не було ні душі, та цього разу на одній з лавок під розлогою липою сидів старенький дідусь. Він був рідкіснішим видом міського мікрокосму навіть за свій потрісканий будинок. Місцевий старожил, який усе життя провів у самому серці міста, одна з останніх ланок, що з’єднувала старий світ з новим, багатоповерховим.

 Дідусь годував горобців, які нервово стрибали довкола. Він уважно дивився на птахів, наче намагаючись порахувати їх, зловити поглядом кожен порух у їхньому невпинному танці. Макс швидко прокрокував повз, коли почув голос, несподівано лункий та сильний:

- Юначе, чи не маєте вільної хвилинки?

 Макс обернувся до дідуся, який поволі підводився з лавки. У його кволій довготелесій фігурі, білому, наче грудневий сніг, волоссі, дивних бакенбардах, важко було вгадати позбавлений старечого нальоту голос. Макс зробив кілька кроків назустріч, і старий продовжив:

- Ви повертаєтесь з парку, чи не так?

 Макс кивнув, та сусід провадив далі, ніби насправді не потребував відповіді: 

- Чи не могли б ви розказати, там щось сьогодні відбулося?

 Макс повів плечем:

- Не впевнений, що вам буде приємно це чути.

- Продовжуйте-продовжуйте, юначе, - із неочікуваною цікавістю мовив дідусь.

- Там знайшли труп собаки, - зітхнув Макс, - він загубився кілька днів тому, а сьогодні його хазяйка натрапила на нього. Над ним хтось добряче постарався.