1

Навколо — темрява.

Уже десять хвилин я щосили намагаюся поворухнутись, але не можу. Вдома крізь вікно нашої спальні зазвичай чути шум автівок. Але тут — нічого. Ані гудіння двигунів, ані голосів. Хоча ні, чути протяжний свист. Вітер… Десь стогне вітер.

Де я?

Мені треба напружити пам’ять і відтворити хід подій. Учора ввечері я був у лікарні, поруч із Франсуазою. Пам’ятаю, як спекотно було в її палаті, я почувався зле. Потім… Потім я поїв там, скуштував огидної меляси, і залишався з дружиною аж до закінчення часу відвідування. Коли я вийшов звідти, мене нудило. Повернувся додому, на пагорби Аннесі. Було пізно. Відірвав аркуш календаря, що на нічному столику, і заснув сам у нашому великому теплому ліжку.

Було 25 лютого 2010 року. Глибока зима.

А тепер прокидаюсь на чомусь твердому, паралізований і задубілий?

Великий палець на правій руці поворухнувся. Зігнувся і випрямився. Тепер пальці ніг. Таке відчуття, наче мої сухожилля скорочуються по одному, м’язи тремтять. Нарешті стрепенулись повіки. На радощах я повторюю цей рух не зупиняючись. Розплющити, заплющити, розплющити, заплющити. Я відчуваю, що оживаю. За хвилину чи дві я відірву від підлоги свої шістдесят два кілограми і нарешті зрозумію, що зі мною трапилось.

Але раптом я заклякаю від нового звуку. Від брязкоту, яким супроводжується рух мого зап’ястка.

Наосліп підводжуся, похитуючись від запаморочення, й ощупую його. Моє праве зап’ястя стискає якесь тверде кільце.

Хоч би яким тупим і нереальним це здавалось — схоже, мене прикували.