I

Останнє, що я пам'ятаю — це спалах.

Спалах яскравого світла, спалах паніки і болю.

Спалах червоних плям перед очима від нестачі повітря…

     Я ніколи не могла уявити собі життя посеред лісу, але саме тут я опинилася завдяки тому, що наш дім зруйнували Тіні.                                                                                                       

     Тато інколи розповідав мені жахливі історії про поодинокі напади цих дивних створінь. Тоді ще ніхто не знав звідки вони, чого хочуть, як живуть та як влаштовані.                       

     Мій батько працював у біологічному відділенні лабораторії «Уестґейт».                              

     Недавно туди  завезли дивний надсекретний об'єкт.                               

     Давно, ще століття тому, Альянсом ширилися чутки про таємничі зникнення людей, дивні звуки, понівечені трупи Джейн та Джонів Доу, знайдені в найбільш неочікуваних місцях. Проте ніхто не вживав ніяких заходів аж доки ситуація не вийшла з-під контролю.                                                                   

¤¤¤

     Сидячи на гнилому пеньку посеред лісу, я мала купу часу, аби уявляти, що було б, якби все було гаразд.                                                                                            

     Я поїхала б разом із бабусею на інший континент і  вступила б до університету, про який так давно мріяла. Довелося б витратити пів літа на підготовку до вступних іспитів. Восени писала б своєму братові Лайту про те, який він лузер, бо його не приймуть нікуди, якщо він просто протиратиме штани у школі замість того, щоб вчитися.                                                                    

     “А чи він хоч ще живий?” Ця думка не давала мені спокою. Вже півтори доби пройшло з того часу, як ми розділилися, щоб зустрітися на побережжі біля мосту.                                                  

     За розрахунками дядька Джима, таким темпом нам залишилося іти ще два дні.                               

     Ми одноголосно вирішили йти негустими хащами вздовж узбережжя, щоб не привертати увагу на відкритій місцевості берега та не заблукати в лісі.                                                        

     Я, дядько Джим і моя кузина Аліса з чоловіком та донькою вийшли раніше, щоб зробити невеликий гак і зайти до будки з припасами, адже більшість їжі з дому взяли інші.                       

     — Сонце, ти скоро? Ми вже готові.                                        

     Голос Ліси вирвав мене із роздумів і я зрозуміла, що вже невідомо скільки часу тупо витріщаюся на дерево.                                                                                                       

     Не знайшовши потреби відповідати, просто киваю і вирушаю слідом за рештою нашої команди.       

¤¤¤

     Допоки уся моя родина вибиралася з-під завалів відпочинкового будиночку, сонце встигло піднятися досить високо, щоб ми змогли побачити й оцінити збитки.                                                 

     Під час обвалу ми всі сиділи за столом, снідали залишками святкової вечері та прибирали сміття після грандіозного святкування мого двадцятиліття. “Грандіозним” воно було лише для моєї сім'ї, хоча, мені й цього було забагато.                                                                                                          

     Зібралася майже вся моя родина і ми провели весь день разом.                                                  

     Це був ледь не найщасливіший день у моєму житті. Особливо через те, що тітка Міла і тато нарешті нормально спілкувалися і веселилися разом, чого не було вже десять років, відколи загинули бабуся з дідусем.                                                                                                                                  

     Мені, малій дитині, не було до кінця зрозуміло, чому вони ходять у чорному і майже не говорять одне з одним. Тітка весь час витирала носовичком вже давно сухі очі, а батько постійно крутив обручку на пальці.                                                                                                

     Я знала, що вони робили так тоді, коли хвилювалися. Мені не було ясно яка сварка виникла між ними і чи була вона взагалі. Проте так співпало, що в той вечір вони раділи, немов діти: гралися з маленькою Місою внучкою тітки Міли й охоче допомагали надувати повітряні кульки.                 

     Після вечері ми досить рано полягали спати, а тому прокинулися майже одразу після сходу сонця. Лайт відчайдушно ловив Місу, яка так само відчайдушно перебирала ніжками, намагаючись втекти. Дорослі пили каву і доїдали торт, поки їхні “квіти життя” бігали по будинку.                                               

     Тоді я якраз роздумувала над тим, що вже не гоже мені бігати з малими, але не дорослá ще до того, аби обговорювати з родичами політику, дітей і болючу спину. А саме в момент, коли мої думки схилялися до того, щоб допомогти Маркусу і Лайту наздогнати дівчинку, нас усіх оглушив вибух.

     Він був таким потужним, що, здавалося, поглинув половину острову Євангеліс, на якому це все, власне, і трапилося. Потім ми дивувалися, адже на кількох найближчих будинках лише провалилися дахи.                                                                                                                                   

     Але той, що був зліва, вщент розвалився, як і наш ґанок. Північна стіна майже повністю впала, східна ж лежала напівповалена, черепиця пооблітала, вікна розлетілися на друзки, а гараж, котрий стояв подалі, зліва, тепер був просто купою брухту.