Чистота бруду

Розділ 2

 

Скільки себе пам'ятаю я чекала своє повноліття. Щоб було багато людей, всі звертали на мене увагу, вітали. Після новини про… Я не можу навіть вимовити це словосполучення…. Після смерті батька пройшло трішки більше години. Я вже не сиджу в шикарному вбранні, на мені просте чорне плаття, червоні від сліз очі.  І як я і хотіла, всюди люди, і кожен хоче проговорити, та не вітання, а  про їх співчуття. Та засуньте свої слова знаєте куди. Я просто хочу забитись в куток і плакати, до знеможення. Але я тримаюсь, не знаю, як, але після істерики я не зронила ні краплі. Можливо просто нема вже сліз. Хоча при кожному ''Мої співчуття'' серце ніби пронизують тисячі голок.

-Ріто… - знову цей бархатний голос, від чого мої плечі нервово здригаються. –Ріто, привезли тіло. Тобі треба попрощатись. Хочеш, я побуду з тобою? Або покличу батька. – Так, Ростислав це його тато. Побуде зі мною? Щоб знову знущатись? Я ще й досі п'ю заспокійливе від його ''побуду з тобою''.

-Ні! – це було так голосно, що всі люди обернулись. – ні, я сама, спасибі. – сказала я зовсім тихо. Я ще й можу бути ввічлива до нього.

Коли я спускалась по сходах мене пробрав мандраж. Як я побачу його там… Ріта, зберись, ти сильна, ти зможеш.

Я зупинилась всього за декілька кроків перед гробом. Всюди люди, деякі жінки тихо всхлипують, чоловіки лише хмуряться. Проте я завмерла, не ладна і кроку ступити далі. Всі погляди спрямовані на мене. Секунда… Дві… Я все стою. Але тут мене взяли за руку. Артур… Знову він, але зараз мені байдуже, мені просто потрібна підтримка, хоча б від когось, навіть якщо цей хтось, твій нічний жах.

- Дякую… Тобі.- ледь чутно сказала я, зжимаючи, його руку. Я не знаю, що зі мною твориться, ця людина запросто наводила лише біди в моєму житті, а зараз я тримаюсь за нього, як рятівний круг. Я просто безсильна протистояти зараз всьому, зараз нікому не треба моя гординя, мені просто треба хтось, хто не дасть мені впасти.

-Тато...Ти завжди говорив мені, що там ми зустрінемся. Разом в бескінечності…  -І знову сльози здавлюють мене. НУ чому, чому це все зі мною…?

- Ти повинна доторкнутись до тіла, такий звичай.- говорить якась жінка біля мене, десь смутно в пам'яті я її знаю, але конкретно ні. Мій мозок напрочуд відключився. Я була просто, як оболонка, яка лише виконує, але думками я далеко не тут, я десь, в своїх спогадах з татом, з його сміхом, таким рідним запахом одеколону,  з його руками, якими він заключав мене в обійми, коли мені було погано, але точно не тут, не поміж людей, незнайомих лиць і атмосфери трауру. Не хочу тут…

 Я все-таки пересилила і торкнулась руки. Такої холодної, ніби чужої… І тут я побачила щось, що не вкладається в голові. На шиї були замасковані жахливі порізи. Що це в біса таке? Хотіла викрикнути я. Але мене різко розвернули і Артур красномовним поглядом дав мені зрозуміти, що буде гірше, якщо я хоть слово пискну. Я й не могла подумати, що мого тата могли так звірсько вбити. Та і за що, він й мухи не образить… не ображав. Мені враз стало жахливо холодно, а я й навіть не задумувалась, як це сталось. Хто? Для чого? Сотні питань, і тільки оспепеляючий погляд Артура. То от яка його доброта, це щоб я не збовкнула зайвого. 

- Я все одно дізнаюсь. – ледь тихо, щоб почув лише він сказала я, дивлячись в його зелені очі, які від злості стали, темно-зеленими, майже чорними.

-Рітка! Сонце! – від нашої безсловесної боротьби відірвав чийсь голос. Сашка, як я рада її бачити. Дівчина підбігла до мене, обійняла з такою силою, я думалав в мене ребра тріснуть. Та цей біль ніщо, порівняний з тим, що був в душі, що ламав кості і викручував нутрощі, який давив на горло і заважав дихати. Мого батька вбили… Жорстоко, бездушно лишивши його життя.

- Саша… Ти все ж спізнилась. – я гірко посміхнулась. - Ідем на верх, будь ласка. Ти єдина з ким я хочу зараз говорити. – Дівчина нічого не сказала, лише кивнула.

                                                                                    ***

Ми мовчки зайшли в мою кімнату. Я голосно видихнула. Я відчувала, що вже на краю, ще трішки і я просто зірвусь на всіх. Мені треба заспокоїтись, зібратись з думками, і вирішити. Як протистояти цьому всьому, що навалилось, як змиритись з утратою і почати жити. Як?...

-А де всі інші? – тихим, не своїм голосом запитую я. Не тому що цікаво, тому, що я просто не хочу щоб вони приходили. Мені буде легше знати, що вони сюди не сунуться.

- Я їм сказала про… - дівчина запнулась. Вона боялась, лякалась сказати ці слова, Саша бачила, що мені важко, проте навіть не уявляла настільки все заплутано.

- Про смерть батька, можеш це вимовити, я вже не перетворюсь на міні-фонтан. Не тепер… - я не знаю, як, та я чітко вирішила, що не розмокну, не піддамся на провокації долі і не зламаюсь під цими випробуваннями. В мене лише одна мета, добитись правди, але спершу заглушити цей біль, який з'їдав мене зсередини, як черв'як, що ніяк не може насититись, та я зможу, принаймі буду старатись.

-Що ти маєш на увазі? – дівчина явно була збентежена. Звісно, я враз зі змученого лиця перетворилась на злісно-ненависний, я й сама не помітила б зміни, якби не руки, що стискались в кулаки.

Я вже ладна була розказати про рани, але в двері тихенько постукали.

-Ріточко, Сашенько.- Це Валентина.- Там, уже накривають на поминки. Тобі варто спуститись. – і я відчула, пустоту в шлунку, ну звісно, вже вечір, а останній раз я їла близько сьомої ранку.



Vitttorrrioo

Відредаговано: 24.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись