Чистота бруду

Розділ 23

Завжди в романах, головні героїні прощали своїх обідчиків, забували всю біль, що причиняли їм вони,  з пам’яті вирізаючи моменти презириливих поглядів і знущання, тому, що закохувались в них, в тих жорстоких ‘’принців’’( в казках завжди ж тільки вони) і я дивувалась, ну як, дівчата могли це все просто ігнорувати, а ще більше мене цікавило, як могли закохатись в тих, хто ставав причиною болі, і не завжди тільки моральної. І напевно, це іронія долі, хоча більше скидається на сарказм, але я вісімнадцятилітня дівчина Ріта, вже не в книзі, а в реальності, закохалась в такого жорстокого принца. Я, як і всі героїні, забула, як страшний сон, все те, що було, не так давно. І зараз, я розумію чому ці всі знущання забувається, вони просто перекриваються хорошими спогадами і моментами радості, допомоги в біді, чи посмішок, але попри це, як тільки, щось хоча б на мізер схоже до тих подій, які дивним способом загубились в недрах пам’яті, проявляється, згадки повертаються, в мить нагадуючи, хто перед тобою. І не тому, що злопам’ятні, це захисна реакція, яка переважно супроводжується ще неконтрольованим страхом.

Аня безшумно пішла, щоб не бути присутня під час наших словесних баталій, Артур лише коротко кивнув, а  пробиралась дрижанням всього тіла, далеко не від холоду.

-І коли ти планувала мені все розказати? Стати очисником, як благородно. А я дурень, розказував тобі про те, як це ненавиджу. Ти ж напевне сиділа і сміялась з мене, разом з Марком. Так? – холод, змішаний з презирливістю. Серце давно пробиває двісті ударів в хвилину і пульсує десь в скронях. Слова десь застрягли в горлянці, а язик прилип до піднебіння. – КАЖИ, коли я тебе питаю! – Артур так скрикнув, що я мимоволі відступила назад. Господи,  й забула, що він буває таким… монстром.

-Я… я… - мямлю, голос осиплий, в горлі пересохло від нервів, як я давно не відчувала цього страху, страху до нього. – Артур, я тобі все поясню, тільки заспокійся. – сльози починають литися з очей, я не можу стримати схлипування, як боляче, коли минулі рази, це було просто відраза до Артура, то зараз, він робить в два рази больніше, серце розривається від того, що ще декілька хвилин назад, Артур дивився теплим поглядом сповненим любов’ю, а зараз не залишилось нічого, лише зелені очі, потемнілі від злості.

-Не реви! Ти не зможеш викликати в мені жалість. Мені просто цікаво, плачеш ти також на публіку? Не так давно ти говорила, що ненавидиш все пов’язане з НАМИ. – він навмисно виділяє останнє слово, супроводжуючи це все оскалом.

-Я не відрікалась від цих слів ніколи. Просто так треба, Артур… - я видушую з себе ці слова.

-Невже, ти, така вся біла і пухнаста, Ріта готова піти до кінця? Заради чогось, що ти іменуєш ‘’так треба’’? –це не мій Артур, це монстр, безжальна людина, яку я сподівалась більше ніколи не побачу.

-Я не розумію тебе. – тихо, здавлено, як завжди було. Він хижак, а я лише жертва, загнаний кролик, який не надишиться перед смертю.

-Дурне мале дівчисько! – він знову скрикнув так, що серце два рази зробила сальто, давно я не чула цього виразу. – Ти знаєш, яке останнє випробування? – я захитала головою. – Зараз, я тебе просв’ящу.

- Артур! Замовкни! Ти не маєш ніякого права. – десь зовсім близько роздався голос Марка, з якого прямо сочилась злість і сталь. Боже. Я нічого не розумію.

-Та чхати я хотів. – крізь зуби процідив Артур.

-Відійди від, Ріти. Не бачиш, як вона боїться. Сам ти хоч розповів їй?  – я ледве обернулась, коли почула своє ім’я. Голос Марка, тепер не виражав рівно нічого. А я все ще голосно дихала, хапаючи ротом повітря. Що мав розповісти мені він? Я вчепилась рукою за  деревину, від переживання, нудота стала комом в горлі.

- Замовкни. Ти не посмієш, Марк.- тепер гнів був напрямлений не на мене, і я бачила лише, як вони двоє оспепеляли один одного поглядами, як напружилась спина Артура. Марк виглядав так само. Вони двоє ладні кинутись один на одного кулаками, тільки от ніхто не спішить зробити перший крок.

-А, що Ріта має знати, її підтримка тобі буде ой як потрібна. – Марк дивно посміхався, тоді, як Артур був явно збентежений його словами, а я ще більше нічого не розумію. На ватних ногах я підійшла ближче до хлопців, при тому, що голова трохи паморочилась, страх все ще вирував в крові. Я найшла собі опору у вигляді стіни хатини.

-Артур, про що він говорить? Я хочу знати…

-Давай, скажи їй, що ти промахнувся, і тепер неясно, чи доживеш до кінця тижня.  Упс, здається, я сам про це розповів. Артурчик, ти ж мене вибачиш, що я сказав цю новину сам?  – повітря наче повністю вибили з легень. Про що він говорить? В якому сенсі, НЕ ДОЖИВЕ? До чого тут промахнувся? Біль в скронях стає нестерпним, я зажмурюю очі, аби хоч трішки заглушити її.

-Це правда, Артур!? Про що він в біса несе!? Як це не дожити! Це ваші тупі жарти? Правда!? Артур, та не мовчи ж ти! – Я ж не зможу втратити ще й Артура, я цього просто не переживу. Сльози починають повільно скапувати одна за одною, я просто не можу контролювати себе, я підняла голову, що далось мені різким спазмом в голові.

-Ти ж знаєш, що повинен розповісти.  – Марк вже не говорив злобно, чи уїдливо, а якось винувато…? Я провела поглядом хлопця, що скрився десь за котеджем. Ну от ми знову одні.

- Ходімо в номер, Ріта. Я тебе не рухну, просто розкажу все… – я коротко кивнула, але  зробивши крок, все попливло перед очима, ноги підкосились. Але сильні руки знову підхопили мене, не даючи впасти. Навіть тоді, коли він злий, коли п’ять хвилин тому кричав на мене, Артур все одно рятує мене.

-Не тремти ти так, Ріта. Я нічого тобі не зроблю. –беземоційно сказав хлопець, але в його очах вже не було холоду, чи презирливості. Коли ми зайшли в номер, Артур хотів поставити мене на підлогу, але в голові знову запульсував нестерпний біль. Я зажмурилась від світла.

-Артур, я не можу… Голова… Все пливе перед очима… - я ледве вимовила, справлячись з нудотою. Нічого не сказавши хлопець обережно положив мене на ліжко, прикривши ковдрою, а сам кудись пішов.



Vitttorrrioo

Відредаговано: 24.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись