Дедагеймер

2. Стартова локація

Я моргнув і опинився в лісі. Звичайний хвойний ліс із килимом сухих рудих голок та приємним запахом. Безхмарне синє небо над головою ледь прозирало між дерев. Навколо – ні душі.

Насамперед оглянув себе. У руках була вибрана мною раніше дубина, на ногах — м'які лляні штани. Ступні – босі, торс – голий. Але не холодно. З особливо дивного — я не був старим. Я був у тілі того молодого високого підкачаного чоловіка, якого бачив у дзеркалі.

Точно сон. Я вщипнув себе за щоку. Біль відчув… Ну й? Прокидатися мій мозок явно не збирався.

— Гей, як там тебе, Коловрате! І чо далі?

Десь ззаду почулися людські крики. Два: затятий чоловічий і зляканий дитячий. Слух знову як у молодості. Перша думка, навіть скоріше інстинктивний позив: синку, онучку! Я побіг на звук. Точніше, спробував побігти, заплутався в юрких ногах і впав на землю. Як же незвично! Підвівся. Подивився на свої ноги. Знову сів. Підвівся. Нахилився вперед, дістав рукою до пальців ніг.

— Ось тобі й так!

Поперек не болить, кишечник не турбує, кістки не ломить!

— Єдрити мене в душу, я здоровий!

Тільки я зібрався спробувати повіджиматися, як крики, що знову повторилися, різко навели мене на розум, і тепер уже швидко, але акуратно, щоб не заплутатися в ногах, я пішов у напрямку криків.

Переступаючи повалені дерева і огинаючи кущі із задоволенням знову помітив, що рухався я дуже жваво, по-молодецьки, а не по-старечому ледве плентався. Дивне відчуття. Все начебто трохи прискорено. Особливо рухи рук та ніг. Але почуваюсь бадьоро, ніяких навіть натяків на болячки, і поступово починає повертатися пам’ять.

Здалеку я побачив (о, як же добре, коли можеш чудово бачити без будь-яких додаткових електронних штук), що кричали не мої рідні, а незнайомий мужик з хлопчиком, який був явно старший за семирічного Дениски. Я зменшив швидкість, непомітно підібрався якомога ближче і причаївся за великим помаранчевим стволом сосни.

— Чогось такого у снах не траплялося зі мною раніше, — прошепотів я сам собі.

Над головою мужика висів білий напис «Альден», а під ним зелена смужка. Над хлопчиком нависла така сама смужка, але з написом «Рорик». Чоловік закривав собою хлопчика і задкував. А перед ними…

— Кидати мене в солому, чо за страховина така? — знову спитав я сам себе мимоволі.

До цих двох повільно підходило... Підповзало... Наближалося щось схоже на собаку: звичайний дворняга з чорною довгою скуйовдженою шерстю, але замість собачих лап у цього створіння було шість павучих. Над головою дивної істоти висів червоний напис «Рубиног» та зелена смужка, але наполовину менша, ніж у людей. Через довгі ноги, коліна яких знаходились вище за саму істоту, тіло було на рівні грудей чоловіка.

 

«Бестіарій оновлено»

 

Тільки зараз я помітив, що у батька дитини – чи ким він там йому доводився? – розідрана сорочка, на грудях зяяв глибокий поріз, а смужка над його головою повільно зменшувалася.

Так, цей сон починає перетворюватися на кошмар. Але, коли я сплю, то зі мною нічого не повинно статися, а якщо й здохну, то якраз прокинусь. Треба допомогти бідолахам.

Я перехопив палицю двома руками і в напівприсіді рушив до чудовиська. Побачивши мене, хлопчик закричав, тицяючи пальцем, тому Рубиног повернув морду в мій бік. Але я, тепер молодий і спритний, уже був напоготові, і з усього розмаху заїхав залізним набалдашником палиці прямо по маківці тварюки. Удар вийшов славним, з усієї дурі, та так, що я проломив череп ворогові, і мене всього забризкала зелена жижа.

 

«Бестіарій оновлено»

 

«Отримано навичку:

Дворучна зброя — 1 (бонус до урону від дворучної зброї +10%)»

 

— Ах ти ж, собака недобита! — закричав я не своїм голосом, дивлячись на руки.

Що там за напис з'явився, я навіть уваги не звернув. Скрізь, куди потрапила зелена жижа, на шкірі здіймалися пухирі і майже одразу лопалися, оголюючи м'ясо та кістки. Сильного болю я не відчував, але з кожною секундою мені ставало все гірше, як у лихоманці, а через пару зітхань і зовсім потемніло перед очима, і я відключився.

 

***

 

Знову непроглядна темрява навколо.

 

«Ви померли!»

 

«Місце смерті – стартова локація. Відродження неможливе»

 

Ці білі написи перед очима починали дратувати сильніше за стару шельму.

— Каміння мені в нирки, то це новина! Уві сні ж не можна померти!

 

«Може, все ж таки бажаєте пройти навчання?»

 

— Ні! Де я? Я сплю?

 

«Це не сон. Ви у Мірантирі»

 

— Чо це таке?

 

«У доступі до інформації відмовлено»

 

«Може, все ж таки бажаєте пройти навчання?»

 

— Ні!

 

«Ви будете перенесені на стартову локацію»

 

— Агов, ти, дай відповідь хоча б, а ця тварина знову мені зустрінеться?

 

«Все може бути! Бажаєте пройти навчання?»

 

— Та чоб тобі в гною стліти! Не треба мене вчити. Якщо там повно таких звіряток, мені б дрин на чось далекобійне поміняти.

 

«Запит схвалено»

 

***

 

«Отримано новий предмет:

Арбалет жебрацький»

 

«Отримано новий предмет:

Старий болт (6)»

 

«Отримано новий предмет:

Сагайдак з обрізків шкіри»

 

Я моргнув і знову опинився у хвойному лісі. На цей раз місце було інше: невелика галявина, устелена високою травою. У руках замість дубини був арбалет, а на спині — сагайдак, закріплений ремінцями через груди. Про всяк випадок одразу ж перерахував кількість болтів — шість.

— Так краще.

Я без особливих зусиль натягнув тятиву (сили в цьому тілі тепер хоч відсипай), вклав болт у спеціально призначений для нього паз і взяв арбалет напоготову. Зброя була простенька, навіть, схоже, саморобна, але приклад зручний. Навіть було якась подібність мушки: вбитий на кінці цвяшок. Додавався й ремінець, який поєднував приклад і передню частину — можна зручно перекинути зброю за спину і звільнити руки за потреби.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше