4. Стартова локація та нові знайомства

За звичаєм, що вже склався, я моргнув, і опинився в тому ж треклятому хвойному лісі. У руках — арбалет, за спиною — сагайдак, сумка — через плече. Інструктаж від Кордонвалу хоч і був досить докладним і об'ємним, але мій старечий мозок відмовлявся запам'ятовувати всі ці Бестринарії та іншу нісенітницю. Тому діятимемо по-старому, тобто — у міру появи труднощів і методом наукового пальця в небо.

Спочатку оглянемося. Куди тепер мене занесло і чим це тепер відрізняється від того, що було? Височені сосни, сухі голки під ногами, рідкісні кущі, нічого нового.

Жіночий крик. Знову? Та чому в цьому лісі завжди комусь потрібна допомога, зовсім рахіти? Я рушив на шум, перебігаючи від ствола до ствола, тримаючи арбалет напоготові. Обійшов невеликий гай і наблизився до галявини з чотирма пнями в рядок. Там точився бій. Вже відомі мені Женна і Кіня, які минулої нашої зустрічі всадили мені ніж у спину, відбивалися мисливським ножем і палицею від трьох синіх яструбів. Я кілька секунд поспостерігав за тим, що відбувається.

— Ну, панночки, після вашої підлянки, я вам не товариш.

Намагаючись не видавати шуму, щоб не привернути уваги, повернувся назад, звідки прийшов, і пішов у протилежну від місця бою сторону. Чи гриз моє сумління добрий черв'ячок співчуття? Ні краплиночки! Н треба було діду ножа в спину встромляти.

«Отримано додаткову характеристику:

Скритність - 1 (ворогам важче вас помітити в темряві і серед рослинності)»

Поки неспішно крався перебіжками від сосни до сосни, одна чітка думка кинула свої тілеса у мене в черепку: просто так з цього сну я не виберуся. Цей урок вже засвоєний, і закрадаються підозри, що це зовсім сон. Я хоч і старий, але не зовсім йолоп. Щоб спробувати у всьому розібратися, необхідно знайти місцеве населення і поспілкуватися з ними. І, бажано, знайти дружелюбно налаштованих аборигенів, а не таких, як вусатий або ці дві дівчини.

Щось промайнуло попереду між стовбурами дерев. Щось дрібне, на кшталт тієї чотирирукої макаки, ​​але в одязі. Знову промайнуло. Точно, це ж той хлопчина, який із мужиком був.

Я побіг за ним, але молодик був юрким і наздогнати його все ніяк не виходило.

— Завмри! — вигукнув я і навздогін відправив болт.

Цілився спеціально в сосну біля хлопця. Тут ніби писят на писят. Або він завмре, або перелякається і шугане ще швидше. Пощастило. Пацан завмер і підняв руки вгору.

— Не стріляйте, прошу… — захлинаючись відповів Рорик. — Моєму татові потрібна допомога, прошу.

Я швидко перезарядив арбалет і підійшов до завмерлого юнака. Він схлипував, по щоках текли сльози. Різким рухом витяг болт із стовбура дерева і засунув у сагайдак. У господарстві все може стати в нагоді, не можна речами просто так розкидатися.

— Ким будеш, хлопче? — спитав я, стаючи навпроти нього.

— Рорик, син Альдена. Ми з батьком прилетіли на цей острів по гриби, зараз сезон. Він потрапив у капкан і сказав мені летіти в селище і привести на допомогу коваля Вільгена. Я говорю правду, повірте.

Я повірив хлопцеві. Він ридав щиро. Та й я бачив їх раніше, не схожі вони були на зловмисників. Хоча, у такому поважному віці мій людський компас щось збоїть. Він думав, що ті панночки невинні дівки, що потрапили в біду, а вони потім лезом лопатки лоскотали.

— Далеко твій татусь?

— Там, — махнув Рорик ліворуч.

— Веди, можливо, допоможу я твоєму старому.

— Це ваш капкан?

— Ні, але я спробую витягти з нього грибника.

— Чесно?

— Чесне піонерське.

Я посміхнувся до хлопчика, але він ніяк на це не відреагував. Хоча воно й вірно — звідки йому знати, що то за піонери такі.

— Веди, Рорику.

Хлопець кивнув, витер долоньками сльози і щосили припустив углиб лісу.

«Отримано нове завдання:

Грибник Рорик»

Напис зник, а замість нього з'явилася маленька сіра хмарка, з якої виглянуло обличчя помічника.

— Коняре, єдрити тебе в дишло, не можна ж так лякати!

У мене мало серце не зупинилося. Але руки не затремтіли, арбалет залишився зарядженим і готовим до бою.

— Прошу вибачення. Але повинен вам сказати, що список завдань доступний у вкладці «Завдання», яку ви можете викликати, подумки промовивши слово «Завдання».

— Та йди ти лісом, не до цього зараз — я вже маю завдання: хлопчині треба допомогти.

— У такому разі раджу зберігатися щоразу, як братиметеся за нове завдання.

— Ти ж просто так не відчепишся від мене, правда?

— Правда, — відповів помічник із неприхованою незадоволеністю. — Але це моя робота, тож раджу зберегтися.

— Мале, постривай хвилину! — крикнув я навздогін Рорику. — Якщо радиш зберігатися, то й пояснюй відразу, як це робити. А чого ти взагалі зберігати зібрався? У мене і немає майже нічого. І куди?

— Витягніть із сумки камінь воскресіння.

Я переклав арбалет у ліву руку, праву запустив у надра сумки. Шорсткий камінь відразу ж опинився в долоні.

— Киньте камінь перед собою.

— Слухаюсь, коандире.

Я підкинув камінь перед собою, і він тієї ж миті завмер у повітрі, засліпивши мене яскравим синім спалахом. Я моргнув, каламута в очах зникла так само швидко, як і з'явилася, а переді мною постала водяна стіна.

— Пройдіть через ворота збереження.

Я пройшов через воду, не відчув нічого, і камінь знову опинився у мене в руці. Цікаво! Хоч я й мав, за ідеєю, наскрізь промокнути, цього не сталося. Я обернувся — від водяної стіни не лишилося жодних слідів.

— Ну і чо це зберегло? І куди? Від кого?

Голова Кіндрата зникла так само зненацька, як і з'явилася. Одні питання та жодних виразних відповідей.

«Збереження…»

Я поклав камінь назад у сумку, взяв арбалет двома руками, впер приклад у плече і підбіг до Рорика.

— Прошу, давайте швидше, в цих місцях іноді трапляються Рубиноги. Вони мирні, але якщо заходиш на їхню територію — нападають, а батько потрапив у капкан якраз біля їхнього гнізда.