6. Швидке введеня в справу

Я моргнув і знову опинився на невеликому клаптику літаючої землі приблизно метрів п'ять на п'ять. Цього разу він був весь покритий не травою, а бруківкою, що бачила часи, зі звичайною дерев'яною лавочкою посередині.

Я озирнувся, чекаючи чогось, але увагу тут же привернуло моє черевце, яке обтягувала сорочка і старечі плями на руках. Ах ти ж єдрена матір! Знову моє старе тіло. А я вже так звик до нового, не обтяженого прожитими роками.

— Ну, і куди мене тепер занесло? — відправив я запитання в порожнечу, вже звично чекаючи на підказки від Кондратова, що з'являється з нізвідки.

Але цього разу чомусь відповіді не було.

Натомість за спиною почулися помахи крил і я різко обернувся. Тільки зараз до мого замшелого мозку дійшло, що арбалета в руках не було, та й ножичок зник. Я перевів погляд нагору, готовий зустрічати будь-кого голими в'ялими руками, але мій порив тут же випарувався, змінившись трепетом і здивуванням.

На бруківку приземлився, щоб мене комарі зжерли, справжнісінький ангел. Чоловік, років сорока, у біло-жовтих залізних обладунках і з парою величезних білих крил за плечима. Над головою була зелена смужка та синій напис «Гавриил».

— Вітаю… Миколо Селезньов. Серйозно? Ви самі обирали нік? Як по-олдскульного! Мені подобається.

— Єдрити мене в корінь! Все! Тепер все зрозуміло! Я помер! І я в раю! Ну точно ... Ось ангел, незрозумілі місця, чо ширяють у небі, все сходитися. Де ворота до раю? Хоча... — я уважно придивився до володаря білих крил, — пика в тебе якась не дуже ангельська. Білобриса борода кіскою, бабський хвіст і шрам на півхарі якось не в'яжуться з образом ангела.

— Вимушений вас засмутити, Миколо Васильовичу, але ви не в раю. Мені здається, за ваші промовисті вислови вас би там по голівці не погладили, — голос теж був мелодійним і якимось високим, чи щось кшталт того. При цьому обличчя його осяяла наче дуже добродушна, але трохи награна посмішка.

Я відразу ж обомлів і схопився руками за голову. Ну, а чого я ще чекав? Грішник проклятий.

— Усе припливли. Значить, я в пеклі.

— І це теж не вірно, — тепер у усмішці Гавриила читалася поблажливість, ніби він намагався щось пояснити дитині, що заплуталася.

— Чоб тебе хробаки згризли, а де ж я тоді?

— Ви у Мірантирі.

— Ти мені тут давай не це! Достатньо біліберду городити! Чо за Мірантир такий, де є крилаті мужики? Всі це слово товкмачать, але до ладу нічого не розповідають! — я підвищив голос, не зводячи очей зі складених за спиною крил.

— Вибачте, Миколо Васильовичу, що ввів вас в оману своїми крилами. Я не ангел, просто подобається цей образ, ось я і вирішив приміряти його тут, у Мірантирі.

— Та класти я хотів на твоє пір'я! Відповідай, собака нехрещена, де я?

Все, догралися! Розлютили діда! Без попередження я кинувся вперед, замахуючись правим кулаком для удару в щелепу, але мене випередили. Коли до Гавриила залишалося не більше метра, він без повного розкриття змахнув крилами в мій бік і мене здуло з місця, впечатавши спиною в лавочку.

— Так, мене попереджали про ваш запальний характер.

— Чоб тобі в гною стліти, півень ряжений.

— Миколо Васильовичу…

— Де я?

Я сперся рукою на лавочку і став на ноги.

— Дозвольте мені спочатку…

— Не дозволю, хлющ моржовий! Відповідай на запитання, коли старші питають! Май хоч краплю поваги до віку, шмаркач!

Гавриил приречено зітхнув і знову посміхнувся.

— Що ж, ваша взяла… Але не мені вам про все розповідати.

— А кому? — злість усередині мене переходила всі можливі межі.

— Ось цій молодій людині.

З-за спини Гавриила вийшов... Дениско.

— Онучку, — ледве чутно прошепотів я собі під ніс.

— Деда-а-а-а, — щасливо заволала дитина і кинулась до мене в обійми.

І тут я згадав. Все згадав. Спогади нахлинули на мене, як кобила на хлипкі ворота і з очей полилися сльози.

— Дениско, це ти? Чому ти вже такий дорослий? Тобі ж півроку тому сім виповнилося, а виглядаєш на всі п'ятнадцять.

— Не п'ятнадцять, а десять. Деда, не хвилюйся, я тобі зараз все розповім, чесно, чесно.

Я погладив онука по волоссю і нарешті випустив із обіймів.

— Ну, вам є про що поговорити, не заважатиму возз'єднанню. У вас кілька хвилин. Юному і незміцнілому мозку Дениса шкідливо з незвички довго перебувати тут. Як закінчите — просто покличте мене.

Гавриил розвернувся і стрибнув з острова, розправивши крила.

Ми з Дениском сіли на лавочку і я з теплою усмішкою глянув на свого онука. Так, це точно був він, але дорослий. Чорні неслухняні кучері, що стирчали у різні боки та очі. Очі повні цікавості та юності. І жодних написів та смужок над головою.

— Деда, ти взагалі уявляєш, де ти зараз? — мало не волаючи від захоплення, спитав онучок.

— Та хто його знає? У кого не спитаю — усі мовчать.

— Ти в грі! — вигукнув Дениско і затрусив кулаками від захоплення.

— Онучку...

— Ні, деда! Не сперечайся і не бубни! Просто повір мені. Ти в грі! Уявляєш? У віртуальній реальності. І ти тепер житимеш тут! Як же це круто! Я б теж так хотів, а то в школі все одно нудно й одні дурні.

— Так, Дениско, чо ти таке кажеш? У якій грі? Як у тих, у які ти рубаєшся на своєму комп'ютері?

— Деда, не комп'ютері, а планшеті! Так, типу тих, але в сто разів крутішу!

— Як ти хотів мені колись показати? Чось там репеге?

— Воно саме!

— А як я опинився тут? І як звідси вийти?

— Тобі не розповіли? — захоплення дитини змінилося розгубленістю.

— Ні, може, хоч ти розкажеш і поясниш старому?

— Деда, звичайно.

Дитина на кілька секунд замислилася, дивлячись кудись у далечінь, а потім видала все безперервним потоком:

— Коли ми з батьками прилетіли до тебе, ти непритомний лежав у калюжі крові біля колонки. Мама сильно злякалася і тато швидко відвіз тебе до лікарні. А там нам сказали, що ти впав у кому. Батьки не мали грошей на складну операцію, щоб спробувати вилікувати, тому тебе тримали в комі, щоб ти не помер. Так ти пролежав три роки. Ми вже хотіли відключити тебе, бо грошей не було навіть, щоб підтримувати тебе. На оголошення про допомогу в Інтернеті мало реагували. А потім з'явився цей дядько, з ніком Гавриил, сказав батькам, що він твій фанат, і що він може дати тобі нове життя. Ми всі одразу погодилися, і ось я тут.