8. Нове життя

«Штраф до спритності за сп'яніння знято»

Де я? Ні шиша не пам'ятаю. Перед очима – дерев'яна стеля. Пахне соломою та якимись ягодами. Акуратно і повільно повернув голову праворуч: жіноча оголена спина, довге руде волосся, білий напис «Еліна». А ось це вже цікаво. Як я опинився у ліжку з молодою дівою? Начебто ми з Рориком пили, потім пішли надвір, а потім нічого не пам'ятаю. Суцільний туман непритомності. Ну, судячи з того, де я опинився — вечір чи ранок, чи день, пройшли весело, і гріх скаржитися.

Я скинув з себе плед, підвівся з ліжка, намагаючись не шуміти, підібрав з підлоги розкидані речі, одягнувся і вийшов надвір.

— Ах ти ж курва! Сусіди, — посміхнувся я, дивлячись на дім Рорика, а точніше, на його померлого не батька.

Отже, ми напилися, мені захотілося тепла та ласки, а цей червономордий відправив мене до сусідки, охочої до досвідчених та дорослих чоловіків. Наче схоже на правду.

Я перейшов подобу ґрунтової дороги, штовхнув двері й увійшов до хати. Прям біля порога валялися мої інші речі.

Поки натягував на себе сагайдак і сумку, усвідомив, що від вчорашньої туги й сліду не лишилося. Справді! Що б мужики подумали, почувши моє скиглення? Сором та й годі! Тут можна пити і веселитись з дівками, від хвороб не залишилося ніякого навіть натяку, а я ще  й ніс ворочу. Ще й Денискові слово дав! А чоловік повинен тримати своє слово!

Я обійшов увесь будинок, Рорика ніде не було, але не це мене зараз вражало найбільше. Не було похмілля! Та й сушняку. Голова не боліла зовсім. Та й взагалі, за весь той час, що я тут пробув, мені жодного разу не захотілося пити, їсти чи сходити в нужник.

Я став посеред кімнати, закинув за спину арбалет і… А що далі? Хм. Якщо міркувати тверезо і брати до уваги той факт, що мені тепер тут жити, треба порозумітися з одним вусатим парубком.

— Агов! Як тебе там? Кондратов! Ти де?

— Зрештою, зволили звернутися до мене за допомогою? — пролунав невдоволений голос за спиною.

— Так, зважаючи на все, доведеться нам з тобою брататися.

Гостровусий стояв біля столу, заклавши руки за спину.

— По-перше, нагадаю, що звуть мене Конкланд. По-друге, я ваш помічник, а не друг чи брат.

— Ти на діда образи не тримай. Для мене це все новинка, і до всього незвичайного я дуже довго звикаю. Вибач, якщо чось не так ляпнув.

— Вибачення приймаються.

— Ах ти ж який. Ну гаразд, ти ось мені підкажи, а тут чо, можна не ходити до туалету?

— Через моральні, етичні та естетичні засади цю функцію відключено, але якщо хочете, можна її включити.

— Тобто я можу їсти скільки завгодно і не гадити?

— Саме так.

— А з бабами оце? Якась тут у вас вибіркова цензура. Материтися не можна, спати не можна, а з бабами милуватися можна? Ах ти ж! А залетіти тут можна?

— Секс доступний лише для гостей віком від вісімнадцяти років. І уточніть друге питання: що означає залетіти?

— Ну, завагітніти.

— Ні, у Мірантирі не передбачено продовження роду для гостей.

— А це цікаво. Це дуже цікаво. Тоді так. Якщо я тепер ніби як у справі, то розкажи мені ще раз про ті штуки, які мені доступні, на зразок тієї книги з чудовиськами.

— Вам доступні вкладки: персонаж, мапа, інвентар, завдання, друзі, бестіарій, налаштування.

— Це виходить, чо це типу як меню в телевізорі?

Відповіді не було, лише ледь помітний кивок.

— Ну, гаразд, давай тоді по-порядку. «Персонаж» я начебто пригадую, там чось про силу, витривалість та інше здоров'я. Показуй тоді карту.

Переді мною з'явився переконливих розмірів сувій, згорнутий у трубочку. Я простягнув до нього руки, торкнувся пальцем, і папір розвернувся. На пожовклому великому аркуші було зображено лише мініатюрний острівець землі з підписом: «Селище рибалок на горі».

— Щоб змінити масштаб, торкніться об'єкта на карті, — сказав помічник у мене за вухом.

Ти подиви який командир. Нагадує Дениску — той теж мені мало що пояснює дослівно, вважаючи за краще вчити діда на практиці, методом: тикай, а там походу розберешся.

Я торкнувся пальцем острівця, і він вмить розрісся, зайнявши все місце на аркуші.

Село було, як то кажуть, як на долоні. Намальовані будиночки, навіть мітки є: коваль Вільген, травник, будинок Альдена та маленький зелений трикутник усередині нього.

— А ця мітка, це я?

— Абсолютно вірно.

— Ага, з цим зрозуміло. Чо там далі є?

— Інвентар, завдання, друзі, бестіарій, налаштування.

— О! Інвентар. Мені ж там ваш місцевий янгол якийсь мотлох дав.

— Подумки промовте слово «Інвентар».

— Та пам'ятаю, пам’ятаю.

Інвентар. Переді мною в повітрі з'явилося шість уже знайомих пожовклих листків.

О! Є поповнення.

«Зброя:

Арбалет жебрацький (урон - 3; міцність 9\10)

Найпростіший старий арбалет, зроблений на колінці якимось бездарою

Старий болт (4) (урон - 1; міцність 4\6)

Не іржавий – вже добре

Сагайдак з обрізків шкіри (міцність 5\5)

Дивно, як через дірки у дні не вивалюються болти

Аматорський арбалет (урон - 5; міцність 20\20) »

З таким і на полювання не соромно піти

Аматорський болт (6) (урон - 1,5; міцність 6\6)

Через брак кращого — підійде

Особливий сагайдак (міцність 10\10)

Зламані болти, вкладені в нього, відновлюються»

Ага, судячи з першого листка, я можу оновити арсенал.

— Чуєш, Конокраду, а де всі ці речі?

— У вас у сумці.

— Хм. І це все туди залізло?

— Так.

Я зрушив листки убік, і вони зникли. Праву руку засунув у сумку. Ого! І правда! У нормальному світі, я вже вперся б у дно сумки, а зараз я запустив руку по плече, а дна так і не дістався.

Я акуратно вийняв новий сагайдак, болти, арбалет і поклав їх на стіл.

— Також у вас є ще й нові речі, крім зброї. Їхні показники захисту вищі, ніж у тих, які зараз на вас. Раджу надіти їх також.