10. Нове призначення

— Ах ти ж, їжачиху мені в гузно! Це чо таке було зараз?

Я знову опинився на острові з кам'яною бруківкою та лавочкою. В очах трохи пекло, а голова паморочилася. Довелося спертися руками на коліна, щоб не впасти. Спробував проморгатися, але серпанок і неприємне відчуття нікуди не поділися.

— Все гаразд, Миколо Васильовичу, оскільки ви підключені до гри безпосередньо через мозок, може бути легке запаморочення та брижі в очах через завантаження ролика.

— Якого, цвях тобі в коліно, ролика?

— Зараз вам полегшає, і я розповім. Присядьте на лавочку. Чи, може, водички?

— Дупички!

Через десяток вдихів і видихів мені полегшало, погляд прояснився і я випростався на повний зріст. Переді мною стояв і виблискував своєю дратівливою посмішкою і біло-жовтими обладунками місцевий крилатий янголятко.

— Ну, я ж казав, все пройшло. Як ся маєте, Миколо Васильовичу?

— Ти мені тут не це, зуби не забалакувай, а краще дай відповіді на кілька запитань, коли приперся.

— Я тут саме для цього.

— Тоді, значиться, питання перше: якщо покумекати головою і з'єднати кобилу з возом, то ти тут головний, га? Тільки давай без цих ухилень, май повагу до старших і не вважай мене за дурника.

— Ну, можна сказати й так, я тут головний.

— Тоді одразу друге запитання: як мене звуть — ти знаєш, але ось чо твоє справжнє ім'я — Гавриил, я не повірю ніколи.

— Ви маєте рацію, звати мене Вадим…

— Ага, значить Вадик! Тоді дай мені відповідь, дорогий Вадику, і на третє запитання: навіщо тобі потрібен старий та немічний дідуган?

— Відразу до діла?

— Ну, а чо віслюка за мошонку тягати? Говори як є, люди дорослі… Ну я так точно.

— Як вам ролик?

— Чо?

— Як вам те відео, яке ви щойно переглянули та події якого начебто походили від вашого обличчя?

— А як це пов'язано з тим, чо я запитав?

— Безпосередньо і цілком ці питання пов'язані. Просто дайте відповідь.

— Ну… Це кіно… Та нічого не зрозуміло! Бух, бах, якісь тварини, солдати, вибухи, зради, смерть. Війна і нічого більше.

— Саме так, Миколо Васильовичу, саме так. Війна і нічого більшого. Обгортка без цукерки, а нам потрібна начинка! Для цього я вас і впровадив сюди.

— Чо?

— Ем-м-м, може вина для початку?

— Запхай собі це вино в свій же початок! І так нічого незрозуміло, а під алкашкою, чоб я ще більше заплутався? Ні. Давай по тверезому.

— Тоді ви вже зрозуміли, що ви в грі?

— Так. Онучок пояснив.

— А це було вступне відео, яке показується людині, яка вперше заходить сюди. Через цей ролик люди дізнаються, де взагалі відбуватиметься дія, які особливості світу та невелику передісторію.

— Ну, якщо говорити по честі, то так собі вступ.

— Ну, це один із десятків роликів, саме ваш — це відео для стандартного вибору — чоловіча стать, людська раса, але не в цьому суть. Суть у тому, що сюжету в нашій грі як такого немає…

— Я, звичайно, те ще гальмо у всіх ваших цих штуках, але як же без сюжету? Навіть у якихось дешевих серіалах по телевізору, які йдуть по обіді для домогосподарок, є сюжет.

— Ось! Мені подобається! Слушні запитання підіймаєте, Миколо Васильовичу, хоч і перебиваєте, не дослухавши до кінця, — Гавриил, він же Вадик, аж засяяв після мого запитання, хоч, здавалося б, куди більше. — Спочатку, ми хотіли зробити ставку за різноманітність локацій і рас, і це навіть спрацювало на момент запуску: гравець створював будь-кого, якого тільки йому заманеться персонажа, і опинявся в мальовничому та різноманітному світі з тисячами таких самих гравців. Роби що хочеш, розважайся як хочеш, інструментів для цього багато. Але, як виявилося, люди зараз не люблять та й не вміють розважати себе самі. Їм потрібен сюжет, історія, яка розважала б їх і постачала емоціями, і самі вони такі історії створювати не вміють, подавай уже готове і тягни за ручку, розжовуючи все…

— Ага, ну зрозуміло, хліба та видовищ, плюс повне отупіння від цих планшетів та комп'ютерів. Ну а я тут до чого?

— Ну ви що, Миколо Васильовичу, не скромничайте. Я затятий фанат вашої творчості з самого дитинства, і вважаю, що ви — саме та свіжа кров, яка нам потрібна і яка може забезпечити нашу гру цікавими та нестандартними історіями. У нас, звичайно, є сценарний відділ, який сяк-так справляється зі своїми обов'язками… Але це не те, що я хочу бачити в цьому світі. Мені потрібне живе та справжнє наповнення…

— Ну, зі свіжістю моєї крові ти погарячкував — це раз. З чого ти взяв, чо мені це взагалі цікаво — це два. І більшу частину справи робили редактори, а не я — це три.

— І я спокійно зараз пройдуся всіма пунктами, — усміхнувся мій співрозмовник дивною загадковою усмішкою. — Раз: майже всі молоді, але водночас досвідчені сценаристи, яких ми наймали, — повні нездари, які працюють за шаблоном і не вміють по-справжньому творити. Два: Миколо Васильовичу, ми дорослі люди, як ви самі сказали, і за будь-яку допомогу треба платити. Не хочу опускатися до загроз, та й в жодному разі не бажаю зла, але ваші рідні дали згоду на впровадження вас у гру, тому що вони люблять, як ви висловилися, старенького дідугана, і хочуть, щоб ви продовжили жити, а це впровадження коштує дуже дорого. Тому доведеться попрацювати, щоб ви змогли й надалі бачитися з сім'єю і їм не довелося влазити в кредити лише через ваш тяжкий характер і звичку йти всупереч. Ну і три: редактори лише обрамляли, а саму сутність створювали ви.

Повисла невелика пауза. Ах ти ж виродок! Ах ти ж мерзота крилата! Шантажувати мене моєю родиною. Я вже й забути встиг за всі ці роки, що у світі існують такі козляри.

— Мені треба подумати, — сказав я тільки це.

— А вам нічого тут думати. У вас і вибору немає. І, Миколо Васильовичу, давайте не драматизувати, я вже бачу на вашому обличчі, що ви хочете мене придушити. Я ж вас не вугілля змушую добувати, а лише допомогти нам створити те, до чого у вас явний талант.