12. Освоград

«Завдання «Дичина для Ларіни» провалено»

«Завдання «Гай заспокоєння» провалено»

«Завдання «Голоногий куш» провалено»

«Локація «Селище рибалок на горі» більше недоступна»

«Карта оновлена»

— Ах ти ж, срань болотна, чо ж так багато написів, ще й поспіль! Аж в очах зарябіло. Так з переляку і зі звірятка впасти можна!

— Швидше за все, творець Андрій повністю видалив ту частину Мірантира, в якій ви були, — поінформувала мене голова гостровусого, яка вкотре з'явилася з сірої хмари.

— Так, зрозуміло. Куди мені тепер? Він там чось говорив про друге велике світило.

— Ну, тоді мені слід попередити вас про те, про що ви й так повинні, за ідеєю, знати: Друге велике світило зараз перебувати праворуч від вас і на тридцять градусів нижче.

— Дякую, Коновʼяз, можеш бути корисним, коли захочеш.

Я взявся за гриву Чорниша, змінив курс і задоволено хмикнув. Звірюга йде плавно та комфортно, як в автобусі їдеш.

«Отримано навичку:

Летючий вершник - 1 (при атаці на вас під час польоту, маунт не впадає в страх)

Наступні кілька десятків хвилин пройшли без жодних подій. Чорниш тримався заданого курсу, а я спокійно сидів у нього на спині і думав свою думу. Думок було багато, всі цікаві. Але найдивніше — я нормально і майже безболісно сприйняв смерть Рорика. Ні, не так. Я нормально і майже безболісно сприйняв убивство Рорика. Як так? Якщо постаратися відповісти самому собі на це запитання, і постаратися відповісти щиро... Це через місце. І я не про село, а про сам цей світ, цю гру. Коли тебе кілька разів вбивають і потім ти спокійно повертаєшся до життя… Ти починаєш сприймати це як нормальність. Так само і з іншими… Ну вбив синявий Рорика, то й що? А раптом він уже десь відродився? А може, він помер остаточно... Андрій же мав там усе стерти... Ах ти ж...

Дивно тут, але потихеньку звикається. І мене обнадіює той факт, що тепер я знайомий із людиною, яка знає, як працює цей світ, і як тут усе влаштовано. І треба по максимуму вичавити з нього всю цю інформацію. Саме це тепер моя мета. Хочеш комфортно жити в нових обставинах — дізнайся все про ці обставини. Але, як би там не було, смерть — це все одно смерть, неприємна та болісна. Хм… Щось мене понесло. Може подрімати, поки летимо? Але якось не хочеться.

— Кондрате, скажи, а мені чо, і спати тут не треба?

— На жаль, не можу знати.

— Ясно. Добре, тоді в Андрюхи потім спитаю.

Голова помічника зникла, я солодко потягнувся, а далеко попереду зʼявилася невелика сіра пляма.

— Невже це туди, куди мені треба?

Ще через півгодини, коли я вже зміг розглянути, що це за пляма, з'явилися написи:

«Доступна нова місцевість:

Освоград»

«Карта оновлена»

«Статус: голодранець»

— Подивимося, чо там у нас.

Мапа. Сувій з'явився переді мною. Невеликий острівець з написом «Освоград».

— О, ну точно воно, Андрюха там щось називав на літеру О.

Я штовхнув сувій з картою вбік — поки мені це не потрібно, хочу сам з висоти бичачого польоту розгледіти, що це за Освоград такий. Трохи підправив напрямок польоту Чорниша і побачив місцевість у всій красі.

Замок! Типовий середньовічний замок. Безпосередньо сама основна будівля з трьома однаково високими вежами, інші міські будівлі, житлові будинки і кам'яна стіна навколо. Тільки замість стандартного рову — обрив. Замок знаходився на літаючому острові, а за межами його стін — нічого.

Я облетів Освоград по колу, і помітив, що таких розумників, як і я, тут було достатньо. Хто на літаючих конях, хто на таких же звірюгах, як у мене, а в кого були й зовсім дивовижні страховидли. Он якийсь мутний молодик у плащі сидів на гігантському змії з головою орла, що звивався в повітрі і, судячи з усього, заходив на посадку. Посадковою смугою служив великий дерев'яний пірс прямо біля вхідних воріт у місто, за межами його стін. Майданчик, розміром анітрохи не менше, ніж сама територія Освограда, був до відказу забитий літаючою  худобою та їх господарями.

Я помітив більш-менш вільну ділянку ближче до краю і приземлився туди, вправно маневруючи Чорнишем, смикаючи його за гриву в потрібний бік.

Як тільки ми приземлилися, я навіть не встиг ще злізти, а на шию мого живого транспортного засобу вже застрибнув чудний звір: черепаха, що стояла на двох задніх лапах, а замість рук у неї були щупальця восьминога. Дивовижно, але ще дивніше на ній виглядали круглі окуляри і сірий халат без рукавів, на якому був виріз для панцира.

— Із прибуттям до Освограду, Миколо Селезньов. Місце для летючої тварини у нас платне — одна срібна монета, — дзвінким юнацьким голосом сповістив мене Аніс, про ім'я якого, у свою чергу, сповістив білий напис над його головою.

— Ах ти ж, єврейська черепаша морда, некультурно прямо так відразу гроші вимагати!

— Не я ставлю ці умови. Але, хочу вас порадувати, в ціну також входить чистка та годування.

— Втішив, так втішив. Стривай. Це за годину, або за скільки? — примруживши очі, уточнив я у черепашки.

Знаємо ми таких, підеш на пару годин, а потім три шкури здеруть і ти ще винний залишишся.

— Це за півдня.

— А інакше я до вашого граду ніяк не потраплю, правда?

— Все вірно.

— Гаразд, умовив, тримай.

Я дістав із сумки гаманець, витяг монету і підкинув її у повітря. Черепаха спритно перехопила гроші своїм щупальцем, вклонилася і зістрибнула з Чорниша, вирушивши до наступного.

«Чорниш тепер — ваш летючий маунт. Слідкуйте за ним, доглядайте і регулярно годуйте!»

О! Тепер і худобка у мене є. Продовжую обростати майном. А доглядати такого красеня — це ми легко, навіть на радість.

Опустившись на дерев'яну підлогу, я помітив, що навколо шиї мого звіра вже була обвита мотузка, яку хтось прив'язав іншим кінцем до сталевого кільця, прибитого до підлоги. Хм, зручно зроблено.