16. Сім'я

Я нетерпляче ходив з боку в бік по своєму маленькому острові, нервово ялозячи руками в кишенях камзола. Нові дрібнички з панського плеча Вадика я попросив залишити собі. Все-таки сім'я прийде, треба постати перед ними у доброму світлі, а не як обірванець. Зброю теж поки що вирішив притримати в рюкзаку — нема чого їм хвилюватися, особливо невісточці. Як побачить, як понавигадує, як ото почне хвилюватися і голосити: ви те, ви се...

Та що таке! Чого я так переживаю? Радіти треба, а мене геть трусить, як дівку, яку вперше затягли на сінник. Може пригубити сидра? Нерви заспокоїти. Ні! Не треба! Треба постати в доброму світлі, я ж, можна сказати, нове життя почав.

— Деда-а-а-а-а!

Я обернувся на радісний дитячий крик, що наближався. До мого острівця підлітав гігантський, майже з трьох кобил розміром, двоголовий орел. Своїми кігтями він стискав верх значних габаритів кошика, в якому знаходилася моя рідня. Онучок Дениско, невісточка Дашенька та син Юрка. Рідня у зборі. Рідніше за них у мене нікого немає і не буде. Ні на тому світі, ні на цьому, ні на якомусь ще.

Усі троє ніби втекли з однієї психлікарні для новачків… Ну, тобто для нубів. Ніякої зброї, ніяких особливих вишукувань в одязі і особливо у зовнішності. Це були три звичайнісінькі і близькі мені людині з їхньою звичайною зовнішністю з того світу, але в простецьких сірих селянських речах з Мірантира.

Дениско ніяк не змінився з нашої першої зустрічі тут: чорні неслухняні кучері, що стирчать у різні боки, бешкетний і бажаючий пізнати новий світ погляд. Дашенька — вогненно-руда красуня з довгим волоссям до самого попереку і з розсипом милого ластовиння на щоках. А в цій сірій непоказній сукні вона чомусь була схожа на попелюшку. Юра — моя молодша копія, тільки гладко виголена і з каштановою копицею волосся, куди вже затесалися невеликі залисини.

— Деда-а-а-а! — знову вигукнув онучок, і вистрибнув першим із кошика, який уже майже приземлився на острівець.

— Дениско, — радісно промовив я у відповідь.

Хлопець на повному ходу влетів у мої обійми і мало не повалив старого на землю, але я все ж таки встояв.

— Деда, а ти змінився. Якось і помолодшав і сильніше став. І речі у тебе якісь гарні. Який уже рівень?

— Так, трохи звикся. А рівнів тут немає, та й не до прокачування мені поки чо, вклинююсь у роботу, пізнаю все з нуля, як тут і чо тут.

— Молодець, деда. Пишаюся тобою!

— Ну, ми ж домовилися, а мужик повинен тримати слово!

Онучок посміхнувся і простяг мені кулачок, і я з неймовірним задоволенням легенько вдарив по ньому своїм.

— Тату, ну нарешті, привіт, як же я скучила за вами!

— І тобі привіт, люба невісточко. Ти як справжня жінка, з кожним роком стаєш усе красивішою і красивішою.

Дашенька обійняла мене і поцілувала в щоку. Від неї, як і в житті, пахло персиками.

— Ви ніби підросли? Та й зміцніли.

— Так, тут із цією справою все просто, можеш себе хоч до трьох метрів витягти.

Невісточка відійшла трохи убік, і ми зустрілися поглядами із сином.

— Привіт.

— Привіт.

На невеликому острівці з яблунею запанувала незручна тиша. Але, як завжди це і буває в подібних випадках, ситуацію трохи розрядив наймолодший із нас.

— Ого! Бик із чотирма крилами! Деда, це твоя тваринка?

— Так, моя хкдобка, і це не бик, а пегазон, і звати його Чорниш. Найдобріша і слухняна істота. Любить яблука, можеш його погодувати.

— Як же круто! — вигукнув Дениско і побіг до звіряти, і Даша ненароком пішла за ним, мовляв, залишу вас наодинці, вам є про що поговорити.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, тому можемо просто опустити цю тему.

— Ні! Нічого ми не опускатимемо! Якщо ти знаєш, чо я хочу сказати, то ти й чудово знаєш, чо буде, якщо тримати це в собі.

— Знаю, — гірко видихнув син.

— То якого ж всесвітнього чорта ти не послухав мене?

— Тату…

— Не таткай! У нас була з тобою домовленість! Якщо чось зі мною трапляється — не треба мене лікувати. Я вже пожив достатньо, нащадків залишив, халупу збудував, дерев насадив. А вам зайвий клопіт і витрати ні до чого, вам своїм життям треба займатися.

— Я знаю! — вигукнув Юра. — Я знаю. Ми домовилися. І як би мені не було складно, я ладен був піти на це. І навіть Дашу майже вмовив. Але Дениско… Він був проти. Він дуже любить тебе, і не готовий відпустити.

— Ти ж його батько! Це все ваші новомодні методи виховання! Дав шмаркачу по дупі, сказав, чо ти головний і так треба, і все! Ні ж! Ці ваші рівноправності у сім'ї.

— Тату.

— Та ну тебе, — майже безсило промовив я від образи. — У чо ви мене втягли? Я вже пожив своє! На покій можна було йти, ні. Тепер це все! Як ви взагалі додумалися до такого?

— Це все твій онук, — спокійно і з легкою тінню посмішки відповів Юрко. — Ми колись про все розповіли йому, він ночами не спав, хотів допомогти дістати гроші на ліки, щоб вивести тебе з коми. І в якийсь момент почав в інтернеті у всіляких соцмережах викладати оголошення, що письменнику, дуже хорошій людині та його дідусеві потрібна допомога, що він у біді. Мало хто відгукнувся, і ще менше продовжували розмову, дізнаючись про те, скільки тобі років, говорячи, що ти вже старий, все одно недовго протягнеш... Дениско місяцями продовжував це робити, а потім несподівано з нами зв'язався Вадим. Він виявився великим шанувальником твоїх книг, і сказав, що має спосіб як тобі допомогти і навіть як продовжити тобі життя. Ризикований і революційний, але це краще, ніж просто чекати, доки ти не помреш.

— Далі можеш не продовжувати, я все знаю. Краще скажи, а де зараз моє тіло? Ви його бачили?

— Поки ні. Вадим каже, що поки що до тебе не можна. Вони тримають тебе у якійсь приватній клініці.

— Гаразд. Я зрозумів. Я виговорився. Тобі є чо сказати?

— Я радий бачити тебе, чесно.

— Я теж радий вас усіх бачити.

Ми обійнялися. Як би я не сердився, але що зроблено, те зроблено. Потрібно жити далі. Тим паче тут не так вже й погано, але про це поки не варто говорити рідні, а то Юра кричатиме, чого я тоді скиглю, раз тут так все чудово. Це він у мене пішов. Такий же важкий та нестерпний характер.