20. Власниця вусів

Я вкотре долонями змахнув порошинки з рукавів довгого коричневого камзола, яких там й подавно не було. Потім, все-таки, розстебнув верхній гудзик сорочки. І, на довершення, поправив лямку сумки на плечі, яка й до цього досить комфортно себе там почувала.

Після всіх цих ритуалів я сміливо (ну як сміливо, з легким хвилюванням) увійшов у скляну будівлю адміністрації Мірантира.

Я був сам, ніхто мене не підганяв, тому мав можливість все детально оглянути. За скляними дверима я одразу потрапив у фойє. Стіни, звичайно, зі скла, підлога — теж. Красиво, нічого не скажешь, але якби я мав страх висоти — я б уже разів зо три обгадився і стільки ж знепритомнів.

Підняв голову, стелі не було видно, бо стіни йшли далеко вгору. Так як стіни чудово пропускали сонячні промені від усіх чотирьох світил, тут було дуже світло і яскраво, прям як у якійсь небесній канцелярії. Їй Богу, рай.

Я пройшов на середину фойє, але мене ніхто не зупинив і не спитав хто я. Напевно, тут якась система стоїть, що якщо ти не тутешній працівник, тебе просто так не пропустять; і, швидше за все, кам'яні страшні статуї різноманітних звірів уздовж стін цьому посприяють. А може, й магія якась, звідки знати, шандарахне блискавкою з дверей, і все, тю-тю.

Ні якогось столу реєстрації, ні чергового охоронця, в якого можно було б запитати куди піти — нема. Але я, як, мабуть, і кожен у цій будівлі, знав куди мені треба і з якого питання.

Андрюха підказав, що відділ дизайну знаходиться на шостому та сьомому поверхах, а сама Іззі забрала під свій кабінет весь восьмий. Туди мій маршрут і пролягав, але спочатку хотілося зазирнути в кабінет, який виділили безпосередньо мені.

Сходи знаходилися за однією із стін. Пропустивши двох про щось завзято сперечаючихся робітниць: одну — гостровуху і з довгими іклами, а іншу — повненьку і з чорною, як смоль, шкірою; я піднявся широкими скляними сходами на третій поверх.

На дверях, звичайно, зі скла, красувалася табличка з написом:

«Сценарний відділ»

Крок ближче, і двері самі роз'їхалися вбік, пропускаючи мене на поверх. Зручно! Довгий коридор з десятками кімнат по обидва боки. Кожна мала свої прозорі двері з ім'ям того чи іншого працівника та його посадою.

Перші двері зліва:

«Володар Ефіру

Сценарист піратської території»

У кімнаті знаходилося високе створіння, яке було поєднанням краба та людини: тіло і голова людські, але на руках замість долонь — клешні, а замість ніг — шість крабових лап.

Цей Володар Ефіру стояв упритул до стіни й уважно вдивлявся в десяток невеликих сувоїв, розвішаних на ній. Прям за його спиною, розвалившись на зручному шкіряному кріслі, вмостився Одноокий Джо. Гігантське око з руками і ногами, що стирчали прямо з круглих білих боків ока. Це створення щось писало пером  на одному з листків.

А потім, коли я вже майже пройшов їхні двері, поява ще однієї дійової особи змусила мене зупинитися. Біля Володаря Ефіру утворилася сіра хмара, і з неї вийшов знайомий громила-солдафон.

— Гей, Кондрате, дивись, твій колега, — весело покликав я свого помічника.

— По суті, це і є я, просто в іншій, грубішій оболонці і з суворішим характером, — відповіла мені голова над плечем.

— Та не гони?! Харе заливати!

— У нас одна база даних і один колективний сервер, — мою затримку з відповіддю Козланд прийняв за нерозуміння, і роздратовано додав: — У нас один мозок, щоб вам було зрозуміліше.

— Ти мені тут давай не це! Не мудруй!

— Як забажаєте.

— Стривай, — я уважно подивився, як солдафон щось на пальцях пояснював Володарю Ефіру, — Це виходить… Ти знаєш, про чо вони говорять?

— Так. Більше того, не просто знаю, а саме я розмовляю зараз із творцем Володарем Ефіру.

— А чому це ти мене не називаєш творцем?

Відповіді не було, голова випарувалася. От хлищ вусатий!

Гаразд, працюють люди… Чи краби й очища?.. Ну чи хто вони там, не відволікатимемо.

Наступні кілька кімнат були порожніми. Після них була дуже незвичайна: повністю заповнена водою, а на підлозі лежало кілька десятків великих черепашок. Їх перекладало людиноподібне створіння із зябрами, перетинками між пальцями та із зеленою лускатою шкірою. Прям людина-амфібія. Воно помітило, як я витріщаюсь і вітально помахало рукою. Я у відповідь лише натягнуто посміхнувся і пішов далі.

Кілька кімнат захламлених різними меблями та зі списаними крейдою дошками, а потім я нарешті дійшов до дверей з написом:

«Микола Селезньов

Молодший сценарист»

— Ну ні шиша собі молодший, та я щонайменше вдвічі старший за кожного в цій халабуді! — трохи обурився я, скоріше, для самозаспокоєння.

Зайшов усередину порожньої скляної коробки і озирнувся.

— Так-так, з меблями тут напружено.

— Якщо хочете, якісь речі, які вам потрібні для зручності та роботи в цьому приміщенні, — просто скажіть мені, — видав Конкістадон, вийшовши із хмари, що утворилася у стіні.

— Звичайно, потрібні, єдрена ти собака! Це ж кабінет! Як мінімум, стіл та стілець не завадили б.

— Як забажаєте.

Прям навпроти дверей, ближче до стіни, з'явився масивний дерев'яний стіл на чотирьох ніжках та стілець без спинки.

— Ах ти ж, то он воно як працює! Тобто, і дошку метр на два можеш на стіну начарувати?

— Як забажаєте.

На одній із стін з'явилася фанера, вкрита чорною фарбою.

— А крейда, чоб писати на ній?

— Як забажаєте.

Внизу дошки з'явилася поличка з білою, жовтою та зеленою крейдою.

— Зручно зроблено! От би у будь-якій точці Мірантира можна було б так начарувати собі зручності.

— На жаль, для вас, ця функція доступна тільки в будівлі адміністрації, для комфортної роботи.

— Тобто гамак можна сюди намагічити?

— Як забажаєте.

У кутку з'явилися два дерев'яні стовпи, на яких був натягнутий сітчастий гамак. Я схвально закивав. І тут мене осяяло.