25. …

— Ти уяви! Цій крилатій срані не сподобався наш квест! — одразу накинувся я на Андрюху, як тільки зліз із Чорниша на посадочному майданчику Пристанища.

— Прям взагалі?

— Сказав, що це вторяк! Чоб йому крила повідривало!

— Як?! І що тепер?

— Та нічого! Дромед ще сказав, чо не дуже, а решті він начебто сподобався!

— І що тепер?

— Андрюха! Ти хоч не доводь! Мені треба терміново випустити пару. Ще одне питання, і я випущу його на тобі, синюшна ти морда! Де Рорик?

— Без поняття, — не зводячи погляду, знизав плечима Андрій. — До речі, у мене є деякі…

— Потім! Все потім! У Прірву! І ти уяви, ця болотна срань мені ще погрожував! Мовляв, знову буде чось таке вторинне, то з родиною не дозволить бачитися! Ти подиви! Я йому чо, школяр якийсь, чоб мене вичитувати?! Крила ще не виросли діда життю вчити.

За такими моїми словесними тирадами ми й дійшли до Прірви.

— Бузковий туман, — пробубнив Андрюха гіганту Стефану в каптурі.

— Прийнято, — відповів той і відкрив плащ. — Пристрасть!

— Щирість, — майже не замислюючись, відповів синявий.

— Гарна рима, приймається. Небезпека!

— Лелека! Давай, Стефане, запускай вже нас, а то зараз весь запал вивітриться, і мене смуток накриє! — хоч у мені ще й кипів гнів, але начебто попускало.

— Приймається, проходьте.

Ми зайшли всередину, пройшли коридором і опинилися на трибуні. Народу було не в приклад більше, ба навіть набагато більше, ніж минулого разу. Вільних сидячих місць не було, та й у проходах юрмилося пристойно народу.

— Ну що, ставитимеш сьогодні? — діловито поцікавився Андрій, дивлячись на мініатюрну дівчину з крилами, яка роздавала листки.

— Ні, сьогодні ти ставитимеш. І до того ж на мене.

Не почувши відповідь синюватого, я почав пробиратися вниз крізь натовп, ближче до арени.

Там уже знайомий мені Людина-павук вісімдесят чотири замотав у свої мотузки бідолаху і лупцював його ногами. Цього разу крім червоних треників, синьої сорочки та бордової балаклави на ньому ще був і сталевий бордовий нагрудник.

Я протиснувся до краю трибуни і вишукував потрібного мені кадру. Ось він! Довге біле волосся і довгі, загострені вгору вуха. Гривня без особливого інтересу чекав, коли один із бійців переможе іншого, і він зможе спуститися на арену, щоб оголосити наступних.

— Здоров. Я хочу прийняти участь! — одразу ж звернувся я до нього, намагаючись стримувати людей, що давили з усіх боків, та інших створінь, що кричали.

— Пф, дідусю, знаєш скільки тут таких охочих? Та кожен другий! У мене черга розписана на два тижні наперед. Іди звідси, не заважай працювати.

— Ах, ти ж… Добре, а так? — я присунувся до нього ближче і сунув три золоті монети.

Той діловито потрусив долонею з грошима і крикнув мені на вухо:

— Ще дві такі ж монети, і я можу випустити тебе через шість боїв.

— Ах ти ж, єдрити тебе в печінку!

— Чого?

Я знову представив обличчя Гавриила з тією зарозумілою усмішкою, з якою він мені ставив умови, і мене аж пересмикнуло. Ні! Мені терміново зараз треба когось відлупцювати! А цей супергерой у треніках мене дратував ще більше Конодава, одним лише своїм зовнішнім виглядом. Хлопець то він, може, й добрий, але як же хочеться дати в морду! Не на Андрія все виплескувати, насправді. А можливо…

— Дам ще чотири, якщо випустиш мене проти КрейзіАліси! — кивнув я головою на арену, де Чоловік-павук вісімдесят чотири розправився зі своїм супротивником і із захопленням кричав на трибуни.

— А вона сьогодні не бере участі.

— Ах ти ж… Тоді випусти мене проти цього!

— Домовилися, — погодився Гривня і взяв мої монети. — Анджела тебе поки що просканує!

Білявий зістрибнув на арену, а до мене підлетіла мініатюрна дівчина. Гривня підняв руку, і всі трибуни враз затихли.

— Ваш листок із вкладкою «персонаж», будь ласка, — спокійно промовила Анжела з крильцями, щиро радіючи, що всі замовкли.

Я подумки сказав: «Персонаж», з'явився листок, і я простяг його дівчині. А тим часом Гривня відпрацьовував свої монети:

— Ви хочете ще? — крикнув він, кладучи руку на плече Людини павука вісімдесят чотири.

— Та-а-а-ак! — прокричала трибуна.

— Ви хочете ще?

— Та-а-а-ак!!!

— Хочете ще?

— Та-а-а-ак!!!

— Цьому чемпіону трапився легкий противник, але чи хочете ви подивитися на дійсно цікавий бій?

— Та-а-а-ак!!!

Він щось шепнув типу в балаклаві, той ствердно кивнув і вдарив себе кулаком по нагруднику.

— Тоді зустрічайте! Досвід проти юності! Червоне проти білого! Людина павук вісімдесят чотири проти Миколи Селезньова!

Публіка несамовито і нечітко закричала, а я зістрибнув на пісок арени. Насправді, мені здається, їм можна було будь-що прокричати, і вони б радісно заволали у відповідь.

Я навіть не встиг перехопити арбалет, як супротивник випустив липку мотузку з руки. Та приліпилася мені до ноги, і він різко смикнув. Звичайно, я впав. Причому спиною на свій арбалет.

Здоров'я поменшало на дві одиниці. Ах ти ж, червона паскуда! Він продовжував мене тягнути до себе мотузкою, волокучи по піску. Я подивився назад. Все! Моєму Болтомету гайки. З нього вже не постріляєш. І, не дивно, що це ще сильніше за мене розлютило.

— Ну все, паучаро, габелики тобі! — звичайно, він мене не почув.

Я потягнувся до застібки на черевиках, відстебнув її і звільнив ногу. Мотузка зіграла з павучком злий жарт — заїхала моїм чоботом йому по обличчю.

Той закричав, а я вже був поряд. Якось я спочатку і не помітив, але противник був величезним, на півтори голови вище за мене! Та не був він таким раніше! Невже підріс та підкачався? Та й пес із ним! І не таких валили! І я почав мутузити його. Жодної техніки. Жодного захисту. Просто лупцював його кулаками куди тільки міг.

— Пацана знайшов! — репетував я, продовжуючи сипати ударами. — З Дашенькою він не дозволить мені побачитися! Зустріч із ріднею скасовується! Ти подиви! Та я тобі твої пір'я тобі ж у дупу засуну, півень патлатий!