До вінця нас удвох не вели, на рушник нас не ставила доля...

Мої сльози не впадуть на камінь...

Розставання настало, зда­валось, так швидко. Цілувала Саня свого коханого, проси­ла частіше писати і якомога скоріше владнати домашні і колгоспні справи, щоб знову зустрітися. Він був певен, що найближчим часом знову прийде в Голубівку, обніме свою голубочку, щоб ніколи вже потім не розлучатися. Кохання продовжувалось в палких та пристрасних листах, в освідченнях, в рядках, які лягали на байдужий папір і ладні були запалити його, щоб донести адресатові жагу гаря­чих почуттів...

«Я вже втратила лік усім дням, здається, що ми не ба­чимось цілу вічність. Чому ти не приїздиш? Ми ж домовля­лись! У мене все готове до весілля, я так чекаю цьо­го щасливого дня...» «Мила, рідна голуб­ко! Хіба ж я не бажаю того, що й ти? Повір, летів би на крилах, але заважає то одне, то інше. Не так просто кинути постійну роботу, залишити матір саму з усіма повсякденними клопотами. Зажди до осені, а краще — до зими. Випаде сніг — побачимось».

Побачимось. Та не в до­брий час. Микола дістався до Голубівки тоді, коли з двору Оксани старости відчиняли хвіртку. Сватання вже відбу­лося. Зустріч була хапливою, поспішною:

- Колю! Ти краще їдь за­раз додому, бо моє заміжжя дуже суворе, тут тобі може пе­репасти так, що жалкувати­меш усе життя. Треба нам за­бути одне одного... А пам'я­таєш наші вечори? Як же ти міг так довго мучити мене розлукою? Як міг? Читав мого листа, що сльози не впадуть на камінь? Вони впадуть туди, де має бути твоє серце...

На тім і розсталися. Він зро­зумів, що це назавжди. Наступ­ний лист уже не вражав жагу­чим словом. Повідомляла, що заміжжя скінчилось, і одна у світі радість — залишилась сама. Не­просто, ох і непросто обійшлась з голубкою доля...

Йому ж знайшлась наречена в рідному селі. Як у тій пісні:

Сині очі в моєї дружини,

А у тебе були голубі...

Прожили вони вік, обом уже по вісімдесят. Серед старих фо­тознімків є один, де Саня зі свої­ми подругами — учотирьох сто­ять. Красива дівчина, що й ка­зати...

— Хочеш побачитись — поїдь, — радить бабуня своєму дідусеві. — Дізнайся, як вона живе, чи здорова, чи згадує своє перше кохання? Ой, Господи, де ж той сорок дев'ятий рік... А ти все непокоїшся. Поїдь!

Оті рядки з листа... Чому вона так написала: «Мої сльози не впадуть на камінь...» Може, вони й досі печуть не камінь, а любляче серце? Голубко моя з Голубівки... Іду до тебе!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше