Книжкові злодії

Берлін

Там, де спалюють книжки,
зрештою починають спалювати й людей.

Генріх Гейне, 1820

Ці слова викарбувані на червоній від іржі металевій пластині, вмурованій у бруківку на Бебельплац2 у Берліні. Туристи, які приїздять до Берліну влітку, блукають повз площу, розташовану між Бранденбурзькими воротами та Музейним островом, і стикаються з однією, ще більш грандіозною, пам’яткою міста. Розташування досі утримує символічне напруження. В одному куті площі стоїть літня жінка з розпатланим сивим волоссям. Вона загорнулась у великий прапор Ізраїлю, і на всю її спину розтяглася Зірка Давида. Ще одна війна вибухнула в секторі Газа. Близько тридцяти людей зібралися, щоб висловити протест проти антисемітських настроїв, які за сімдесят років після Другої світової війни знову пробуджуються в Європі.

З другого боку широкого, за останнім словом моди побудованого проїзду Унтер-ден-Лінден3 перед воротами Гумбольдтського університету виставили розсувні столики. За кілька євро можна купити ­заяложені копії книжок Томаса Манна, Курта Тухольські та Стефана Цвейґа — усіх авторів, чиї твори кинули в полум’я на цьому ж місті у травні 1933-го. Перед столиками — ряд металевих пластин розміром із бруківку. На кожній пластині — чиєсь ім’я: Макс Баєр, Маріон Бютлер, Аліса Вік­торія Берта. Усі вони колись навчались у цьому університеті. ­Після кожного імені стоїть дата з назвою місця, яке не потребує жодних пояснень: «Маутгаузен, 1941», «Аушвіц, 1942», «Терезієнштадт, 1945».

Слова Генріха Гейне, які насправді є рядком діалогу з п’єси Almansor, з часів Другої світової війни вважають проникливим пророцтвом того, що має відбутися, і прийдешньої за ним катастрофи. 10 травня 1933 року на площі Бебельплац, яка за тих часів мала назву Опернплац, відбулася найвідоміше в історії спалювання книжок — подія, яка залишилась у пам’яті потужним символом тоталітарної тиранії, культурного варварства та безжальної ідеологічної війни, розв’язаної нацистами. Полум’я від того книжкового багаття також перетворилося на символ тісного зв’язку між культурним занепадом та Голокостом.

Трохи раніше, тієї ж весни, нацисти захопили владу в Німеччині за допомогою ще одного багаття,— підпалу райхстагу в лютому 1933 року,— використавши його як зачіпку. Нацисти оголосили, що підпал був справою комуністів і що Німеччині загрожує «сюжет більшовиків». Після цього пройшла перша велика хвиля терору: арешти комуністів, соціал-демократів, євреїв та інших політичних опонентів режиму. Звинувачення заарештованих підігрівала газета, що виходила від НСДАП4,— Völkischer Beobachter5, яка кілька років підбурювала й  агітувала проти єврейської, більшовицької, пацифістської та космополітичної літератури, готуючи плацдарм для панування нацистських поглядів.

У той же час багато провідних письменників Німеччини виступали проти нацистів. У жовтні 1930 року Томас Манн, лауреат Нобелівської премії попереднього року, розкритикував цей провідний настрій під час публічних читань, що проводили в Залі Бетховена6 в Берліні(1). Джозеф Ґеббельс, якого попередили про захід та про майбутню промову Манна, надіслав двадцять «коричневих сорочок»7 від штурмових військ партії СА на ці читання, усі вдягнені в цивільний одяг, щоб змішатися з пуб­лікою, серед якої було кілька правих інтелектуалів. Промову Манна зустріли оплесками з деяких секцій глядацької зали та невдоволеними вигуками від саботажників. Невдовзі атмосфера стала такою збудженою, що Манн був змушений покинути приміщення через чорний хід.

Але тиск на цьому не скінчився. На родини Манна та письменників Арнольда Цвейґа й Теодора Плів’є вилили нескінченний потік погроз телефоном і в листах. Стіни будинків письменників спаплюжили напи­сами та малюнками. Цих письменників особисто підслуховували патрульні служби СА, які чергували навколо їхніх домівок та йшли за ними слідом будь-куди.

Складали списки неприйнятної літератури. У серпні 1932 року Völkischer Beobachter опублікувала чорний список письменників, яких слід буде заборонити, щойно партія стане до влади(2). На початку того ж року в тій самій газеті оприлюднили й заяву за підписами сорока двох німецьких викладачів, які вимагали захисту літератури Німеччини від «культурного більшовизму». Узимку 1933-го, коли нацисти отримали владу, фокус атаки на небажану літературу змінив статус з вуличного на державний і став рисою стратегії керівного апарату. У лютому 1933-го президент Пауль фон Гінденбурґ8 підписав закон «про захист людей і держави», яким наклав обмеження на друковані видання — подальші поправки відбулися навесні того ж року і ще більше ­контролювали свободу висловлення. Першими жертвами закону стали газети та видав­ництва комуністів і соціал-демократів. Герману Ґерінгу доручили керувати боротьбою із так званою «брудною літературою»: книжками, які містять ідеї марксизму, єврейською та порнографічною літературою.

Саме ця атака на літературу призвела до спалювання книжок у травні — але треба сказати, що фактично така ініціатива йшла не від НСДАП, а від Німецької студентської спілки, зонтичної організації федерацій студентів Німеччини. Декілька з цих студентських федерацій ще з 1920-х більш чи менш відкрито підтримували нацистів. І вже не вперше за міжвоєнний період німецькі студенти правих ­консервативних поглядів розпалювали книжкові багаття. 1922 року сотні студентів зібралися на аеродромі Темпельгоф у Берліні, щоб спалити там «­брудну літературу», а 1929-го студенти Гамбурґу спалили копію Версальського договору, умови капітуляції якого Німеччина була змушена підписати після Першої світової війни.

Напад на літературу з боку НСДАП живився вже вчиненими наскоками, що проводили групи консервативних студентів з правими поглядами. Для таких студентів спалювання книжок було німецькою традицією висловлення непокори й опору, що брала початок від днів Мартіна Лютера та Реформації. 1520 року Папа Лев Х надіслав Лютерові буллу про накладення анафеми і з вимогою зректися «95 тез»9 та всіх інших творів. Згідно з папською буллою, їх треба було спалити.



Андерс Ріделл

Відредаговано: 21.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись