Кохаю Відьму

Розділ 1. «Втрата»

Дилогія: “Відьма-потраплянка”

“НЕ ХОЧУ ВІДЬМУ” — перша частина

"КОХАЮ ВІДЬМУ" — друга частина

Автори Вікторія Задорська, Іса Тарк

Обкладинка Вікторія Задорська

* * *

Крістіан

Мене звати Крістіан Белл. Я бізнесмен, фінансист, реаліст і прагматик, як батько. Трішки, навіть, цинік. І в одну мить всі мої уявлення про світ, всі фундаментальні переконання, все в що вірив, зруйнувалося. Зникло, як якийсь пшик. Мить — і все, як завжди. Мить — і все перевернулося з ніг на голову.

Шок. Ось, що відчув, коли побачив, як Габі зникла в яскраво-блакитному порталі. Шок. Нерозуміння. Біль. Хотілося кинутися на допомогу та витягнути її звідти, але було пізно. Жінка зникла, мов її ніколи не було, а разом з нею зник і портал.

Кілька хвилин я стояв нерухомо, вирячившись на свою вітальню, як баран на нові ворота. У приміщенні стояв неприємний душок кухонного газу. Потрібно відкрити вікна та провітрити кімнату. Ця банальна фізична дія стала мені рятівною. Тому, намагаючись ні про що не думати, пішов вперед і навстіж відчинив вікна. Прохолодне повітря пізнього літа війнуло в обличчя. Я занурив руки в волосся і почав міркувати. Звивини в голові крутилися з шаленою швидкістю, здивований, як пара з вух не йшла.

Отже, Габріелла не збрехала. Тобто, виходить що вся та нісенітниця про магічний світ, виявилася зовсім не нісенітницею, а банальним фактом. Моя колишня, чи теперішня, чи втрачена кохана — відьма, яка прилетіла (чи коректніше сказати «прибула» хрін його знає, як то все відбувається) з паралельного всесвіту. І я, як останній дурень, образив її своєю недовірою, остаточно зруйнувавши наші стосунки. Навіть та обручка, яку таки знайшов в газоні під домом, не рятувала ситуації, адже її більше не було кому вручити.

Дідько, Крісе, що тут щойно відбулося?

Наступні години провів на канапі в компанії кількох пляшок дуже міцного коньяку. Сподівався, що хоч трішки полегшає, але сильно помилився. Замість того, щоб забутися та забити на всі проблеми, я ще більше завантажився, а опівночі пішов шукати проблем на свою голову. Те, що було далі, пригадувалося погано... Здається, мене пограбували. Я з кимсь побився. Далі все, наче в тумані...

Прокинувся аж наступного дня, у своєму ліжку, відчувши, як хтось поливає мене пляшкою води.

— Що? Якого...? Що тут відбува...

— Доброго ранку, внучку, — промовила бабуня, виливаючи на мене весь вміст літрової пляшки з мінералкою. — Ось так ти зустрічаєш рідну кровинку. Двері відчинені, консьєрж втретє посивів після твоїх нічних пригод, пів квартири розгромлено, морда вся у крові. Ти що не отримав мого листа вчора ввечері, що маю справи в Нью-Йорку, і поживу в тебе два дні?

Я лиш здивовано кліпав, усвідомлюючи, що нічого не розумію. В голові бджоли гуділи, горлянка прилипла до язика. Здавалося, у мене в роті розкинулася пустеля Сахара. Ще й ніс розболівся не на жарт.

— Який ще лист, ба? — пробурмотів сухим надламаним голосом, дивлячись на родичку.

— Електронний лист, Крісе. Смс, чи як там. Треба в телефон частіше зазирати. Так, кажи негайно, що тут трапилося! То та фіфа у всьому винна? Довела до ручки тебе вже!

— Ба, Габі не фіфа. І вона ні в чому не винна, то все я, телепень, — проквилив жалібно, розуміючи, що вже давно себе так кепсько не почував.

 Востаннє напивався, коли ми вперше посварилися з Габріеллою і вона переїхала до Мері.

— А що сталося? Ти чого, наче безпритульний? — бабуня сіла на ліжко та сердито глянула на мене.

Так, я хоч і улюбленець Дайнери Бліар, але, якщо поводжу себе не гідно, то такого перцю отримую, що не позаздриш.

— Вона мене кинула. Тобто, я їй не повірив і вона мене кинула. Ферть через портал і нема... — буркнув мало усвідомлюючи, що щойно казав.

Але слово не горобець, як то кажуть, вилетить, і утютютю, не спіймаєш його. Бабуня аж перемінилася на очах. Зблідла, очі забігали. Навіть я, зі своїм напівмертвим станом помітив її реакцію.

— Портал? А ти нічого не плутаєш?

— Ем... — оце влип, адже, що відповісти не знав. Крісе, треба викручуватися. — Портал... Це я так... Образно ляпнув. Метафори, всіляке таке.

— Метафори? — очі Дайнери звузилися до розміру щілинок. — А це відколи ти в поети записався, внучку?

— Від сьогодні.

Бабуня хвилю мовчала, а я, здається, палав від сорому. Наче вже дорослий чоловік, але у присутності родички почуваю себе знову маленьким шестилітнім хлопчиком, якого можуть побити кропивою за погану поведінку. Рефлекторно хотілося кудись втекти від праведного гніву старої.

Дайнера Бліар підвелася. Витягла білосніжну хустинку та промокнувши лоб промовила.

— Так і знала, що з цією фіфою не все в порядку. Ця її аура... Та її за кілометр було чутно. І як одразу не втямила, що до чого. Спершу здалося, що вона така ж як ви з Джейкобом: донька чи внучка когось з втікачів, але насправді... Вона прийшла саме звідти. З Заалару.

— Що? Ти про що, ба?

Чорт... Чи це я сходжу з розуму, чи вона щось справді знала...

— Крістіане, слухай, те, що ти бачив. Це все реально. Паралельні світи існують, їх багато й твоя Габріелла родом з одного дуже сильного магічного світу. Я думаю, ти й так вже все зрозумів, — вона ще раз окинула мене цинічним поглядом зверху донизу. — Думала, що ніколи не розповім про це, адже втікачів було мало... Ми маємо в Нью-Йорку маленьку комуну. Дехто дуже хоче повернутися, і, мабуть, не варто більше тримати все в таємниці. Принаймні від тебе... — Дайнера Бліар, наче говорила сама з собою, бо я мало тямив про що вона зараз балакала.

— Слухай уважно, Крісе, бо це дуже важливо. В тебе, як і в Джейка, як і в мене, і у твоєї фіфи, є магічне джерело в районі сонячного сплетіння. Яскраво-червоне з переливами чорного. Це магія суккубів-інкубів. У вас вони знаходяться у сплячому режимі, але все можна змінити, якщо практикуватися. Так, розумію, що це тебе шокує. Але ти, любий, наполовину інкуб. У твоїх венах тече кров могутнього королівського роду Бліарів. Колись давно, ми правили королівством суккубів та інкубів. Я була в ньому королевою, а твій дід Дарден Бліар — королем. Та через одного вишкребка почалося повстання, мого чоловіка вбили, а я з твоєю мамою та кількома наближеними, втекла сюди, в не магічний світ, щоб почати життя з чистого листа. Адже, там на нас чекала тільки смерть... Ось вже сорок років я живу в Америці, тільки здогадуючись про те, що відбувається в Зааларі. Але, здається, прийшла пора все змінити. Рідний світ кличе назад. Нитки долі сплітаються, і потрібно вирішувати, що робити далі…



Іса Тарк, Вікторія Задорська

Відредаговано: 07.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись