Кохаю Відьму

Розділ 3. "Дім"

Габріелла

Після повернення в Заалар відбулася довга розмова з батьками. Звісно, вони були не в захваті від проблем з ковеном і моєї нахабної поведінки. Мама абсолютно випадково дізналася, що її кровиночку відіслали в інший світ: підслухала, під час балу, розмову двох найбільш язикатих пліткарок. Ті зловтішалися, що врешті покарали байстрючку Бушар. Ну й мама розлютилася. Викликала їх на допит і після простеньких тортур, ті все, як на духу, розповіли. Не гаючи даром часу батьки зв’язалися та взялися за моє визволення.

Тепер я була прощена, хоч і отримала письмову догану від ковену. Якщо надалі зваблюватиму одружених чоловіків, то ризикую своїм головним заробітком — роботою відьми. Звісно, винуватців несанкціонованих дій теж покарали. Правда не знаю як, бо мама особливо в подробиці не вдавалася, констатувавши тільки сам факт того, що гадюки отримала по заслугах. Також довелося розповісти про свої поневіряння в Нью-Йорку та мимоволі додати про Кріса, з яким мала стосунки.

На цьому мій допит було завершено, батьки порталами перемістилися по маєтках, а я залишалася сама. У своєму домі. Вперше за дуже-дуже довгий час.

Все довкола здавалося якимось дивним. Не вистачало звичного гудіння холодильника та краєвиду на шалений мегаполіс. Тепер з вікна бачила тільки сад з оранжереєю, де вирощую рідкісні трави для відварів. Замість телевізора та ноутбука на стіні в вітальні висіло балакуче люстерко, яке могло показати будь-який куточок нашого світу. На кухні стояла велетенська піч, а не плита. Замість блискучих сріблястих каструль, на столі нагромаджувалися обвуглені казанки. Ніякого тобі душу, підлоги з підігрівом, кавоварки, тостера, мікрохвильової печі, зрештою. Де зник звичний комфорт?

А туалет. Дивлячись на дерев’яну дірку в окремій кімнаті та нічний горщик під ліжком, хотілося плакати. Я сумуватиму за цим всім. А найбільше, мабуть, сумуватиму за Крістіаном.

Тоді, коли наші погляди зустрілися, я була готова передумати. Втекти з того порталу та забути про рідний дім. Але сила тяжіння й магії виявилася сильнішою за мої бажання. Тож тепер між нами стоять не тільки протилежні переконання, а й різні світи.

— Пані! Ви повернулися, — з підлоги вигулькнув старенький домовик.

Маленький чоловічок, ростом не більше метра. У клітчастій сорочці, кумедних коротких штанцях з підтяжками й веселими сивими кучериками, які пружно підстрибували, коли він ходив кімнатою. Саме через нього я й придбала даний будинок. Адже, від характеру домовика залежить весь добробут житла.

Якщо домовик ледачий, конфліктний і неприязний, то хазяїнам буде непереливки. А якщо такий простодушний та щирий, як мій, то домівка процвітатиме та сяятиме чистотою. От як зараз. Хоч від моменту мого зникнення минули місяці, але дім залишився таким же чистим, охайним, доглянутим, яким був, коли ще жила в ньому. Навіть на обідньому столі красувався маленький букетик духмяних польових квітів.

— Клопотуне, любий, яка я рада тебе бачити! — не стримавши власних емоцій підбігла до свого головного помічника та підійнявши його на руки радісно закружляла. — Господи ти що нічого не їв? Став ще легшим, ніж був раніше.

— Ой, пані, їв, але не багато. Надто хвилювався за вас. Думав, що ви, пані, знайшли собі жениха та втекли з ним світ за очі... А потім прийшла ваша матінка та розповіла, що трапилося. Ой-ой-ой... Якби я не був сивим, то б посивів ще раз від цієї страшної новини.

На очі Клопотуна навернулися сльози. Я його тепло цмокнула в щоку та поставила на землю.

— Все минулося. Тепер я повернулася, тож заживемо вдвох, як раніше. Ти краще розповідай, як справи. Чи приходили клієнти? Я от була зварила для місіс Брей зілля від застуди й не встигла віддати. Так воно і залишилося, мабуть, в казані.

— Ой, пані Габріелло, все в порядку. Я розлив зілля у пляшечки та віддав його місіс Брей. Замовлення на різні трави приймав сам і готував для клієнтів зілля, кажучи, що ви просто поки хворієте, тож не можете особисто з ними поспілкуватися. Всі замовлення записував у книгу обліку. Там і гроші вторговані стоять, — мило посміхнувся домовик, а я вкотре вразилася його кмітливості.

Маленький помічник не тільки головний охоронець моєї особистої території (так, основна функція домовиків, не стільки прибирання, скільки охорона. Поки домовик живий, доти жоден лиходій не потрапить у дім), а й істинний бізнесмен.

Підійшовши до книжкової полиці дістала звіти червону книжечку, в яку записували всі замовлення і розривши її, одразу побачила чималеньку суму.

— Ого... Та я в житті стільки не заробляла, Клопотуне.

— Заробляли, пані, — зашарівся чоловічок. — Просто все швидко витрачали. А я не торкався ваших грошей, тільки складав. Можете побачити та звірити все з записами. Жодної монетки не використав на особисті потреби. Все тільки по ділу.

— Та я тобі вірю, любий.

— Ой, пані, — раптом підстрибнув від хвилювання Клопотун, тривожно вдивляючись мені у вічі. — А ще кожного тижня, останні три місяці, сюди навідувався дивний чоловік. На поріг дому я його не пускав, бо відчував дивну неприємну енергію. Він шукав вас, але для чого не повідомляв. Тому будьте обережні.

Я кивнула головою, роздумуючи хто б то міг бути. Хтось з коханців? Але ж ні, домовик би їх впізнав. Може замовник? Але б він через Клопотуна міг передати замовлення на відвар. Може його хтось з ковену підіслав? Але це малоймовірно, адже вони знали, що я дуже далеко від Заалару, тож в цьому не було б сенсу.

— Клопотунчику, милий, а як цей чоловік виглядав?

— Високий. З каштановим волоссям зібраним на потилиці в короткий хвостик. Очі блакитні й дуже лукаві. На щоці невеличкий шрам, ще одяг дуже дивний. Замість звичної мантії, чи костюму, чи лат, на ньому були чорні штани, сорочка з клітчастою жилеткою та дуже гучний годинник, який звисав на ланцюжку з кишені. Його руки були в білих рукавичках і він увесь час поглядав на годину, наче кудись сильно поспішав.



Іса Тарк, Вікторія Задорська

Відредаговано: 07.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись