6.

Що я можу сказати? Назар виявився правий: у мене й справді були порвані зв'язки, проте лікар запевнив, що нічого страшного в цьому немає, і вже за два тижні я зможу ходити, не кульгаючи. Ну хай вже й так.
Коли медична сестра викотила візка зі мною, Назар сидів на лаві й крутив у руці дерев'яні милиці. Побачивши, що мене відпускають, підвівся і протягнув мені новий засіб пересування.
- Це твої? - поцікавилася я, розташовуючи милиці під пахвами. І ледве не повисла на них - вони були надто високими.
- Постривай, - зупинив мене хлопець. - Сядь назад до крісла і притримай.
Сам же схилився, відкрутив кілька болтів, опустив кріплення і знову затягнув. Однією рукою!
- Треба б ключем затягти, але до машини дотягнеш, а там я все зроблю. Йдемо?
Я кивнула, знову сперлася на милиці (тепер вже зручної висоти) і рушила до виходу. Хлопець відчинив мені двері, я зупинилася перед сходами, вагаючись, як мені бути далі. Допомога знову прийшла від Назара:
- Став милиці на нижчу сходинку, впевнись, що вони міцно стоять, а тоді перенось ногу до них.
Я обережно спробувала, хлопець став поряд, виставивши ліву руку переді мною - сподівався підхопити, не інакше. Але мені все вдалося! На останніх сходинках я так призвичаїлася, що змогла навіть зауважити, як спускається Назар. Він ставив протезовану ногу першою, а вже потім приставляв здорову. Мабуть, складно було б балансувати на напівзігнутому протезі.
Коло підніжжя сходів хлопець привітав мене з успіхом і видав наступну настанову:
- Нагору підійматися у зворотному порядку: спочатку нога, а потім милиці. Зможеш?
- Наче я маю вибір! - пирхнула у відповідь.
Супутник хмикнув і повів мене до автівки. Думала, Назар вже й забув про моє попереднє питання про власника милиць, коли почула від нього відповідь:
- Милиці не мої. Як би я переставляв їх правою рукою? Купив в аптеці, коли бігав за бинтом.
- О! То ти не користуєшся?
- Чи зміг би я, маючи одну ногу не користувався милицями?
- Але ж в тебе протез!
- І що? Не думаєш же ти що я його не знімаю? А вночі? А душ? Та й просто дати відпочинок нозі.
- Ой, вибач, що лізу не і своє діло...
- Не вибачайся. Знаєш, приємно бачити у твоїх словах не хворобливу цікавість навпереміш з гидливістю, як у більшості, а справжній інтерес.
- О, знала б я, що ти не будеш сердитися на мій інтерес, то питала б значно більше.
- Ну, на нас ще чекає дорога додому, тож можеш питати все, що забажаєш. Мене дратує не так цікавість - я розумію, що людям незвично бачити ампутовані кінцівки, - дратує жалість, з якою до мене ставляться. Або оте піднесення моєї інвалідності. Здається, що за куксою не бачать мене як особистості.
- Ну, я твою особистість бачу, будь певен.
- Знаю. Тож стосовно милиць: на моїй правій є липучки, якими я замотую плече над ліктем. Так і пересуваюся. Та ти й сама побачиш згодом.
- Побачу? - здивовано уточнила.
- Сідай в автівку, там поговоримо.
Слухняно вмостилася на сидінні й в очікуванні поглянула на водія. А він ніяково усміхнувся і почав пояснювати:
- Принаймні, я сподіваюся, що побачиш.
Зрозуміліше не ставало, а хлопець замовк, втупившись у темряву перед автівкою. Ліва рука міцно стисла кермо. Та він же хвилюється! Чого б це? Набрав у груди повітря, немов перед стрибком у воду, і випалив:
- Я хочу запропонувати тобі стосунки.
На мене він і далі не дивився, а мені здалося, що я недочула.
- Що ти сказав?
- Нічого, - Назар мотнув головою. - Забудь. Їдьмо.
- Стій, - випалила я і вчепилася йому в протез обома руками. Сама отетеріла від своїх дій, проте не відступила.
Хлопець дивився на мої руки, немов то було щось досі небачене. Повільно перевів погляд на моє обличчя. Я, користаючись моментом, ще раз попросила:
- Повтори, будь ласка, те, що ти щойно сказав. Я справді не почула.
Назар знову відвернувся, але все ж повторив:
- Я пропонував тобі стосунки. Вибач, дещо погарячкував.
Що він меле?
Уже не стримуючи себе, обхопила його щоки долонями й примусово повернула до себе, спіймала погляд і тільки тоді вирішила розставити всі крапки над і:
- Чому увесь час нашого знайомства, окрім сьогодні, мені здавалося, що ти мене ненавидиш?
- Навпаки. Ти з першого погляду мені сподобалась, але я боявся, що ти, як і всі інші будеш мене боятися або жаліти.
- Тож пішов на випередження?
- Щось на кшталт, ... - Назар відвів погляд. - А сьогодні зрозумів, що ти зовсім не така, як інші.
- В очі дивись! Вибачення за свою ідіотську поведінку попросити не хочеш?
- А ти вибачиш?
- А ти попроси.
- Вибач мені, люба, я поводився, як ідіот.
- Вдало підмічено! І так, я хочу побачити твої вдосконалені милиці, тому згодна на стосунки.
- Тільки через милиці?
Господи, як можна мати таку спокусливу усмішку? Від його сексуального вигляду у мене закрутилася голова. А коли гарячі вуста накрили мої, то й зовсім втратила орієнтацію у просторі. Якби це залежало лише від мене, я б так і залишилася в автомобілі посеред темного двору травмпункту, насолоджувалася б неочікуваними, але від того не менш приємними відчуттями від Назарових вуст та долоні, яка пестила моє тіло.
Але хлопець виявився більш розсудливим, бо скоро розірвав обійми.
- Досить! - кинув він. - Тобі треба додому. З такою травмою відпочивати, а не по автівках обійматися.
Було видно, як йому складно даються ці слова, як йому знову хочеться притиснутися до мене, проте він щосили стримувався. Я, дивлячись на нього, теж. Єдине, що дозволила собі: торкнутися його правої руки, погладити місце ампутації.
- Тобі справді не страшно торкатися? - недовірливо зіщулився він.
- Чому має бути страшно? Це ж просто рука. Ну, дещо коротша, аніж зазвичай, але ж...
Не знаючи, як словами пояснити свої відчуття, я ніяково змахнула перед собою руками.
Назар ніжно усміхнувся, бачачи мої потуги, а потім провокаційно поцікавився:
- Ноги теж не злякаєшся?
- Не певна, бо не бачила, але не думаю, що в тебе там відросли мацаки.
Сміх у Назара виявився низьким, схожим на гуркіт далекого грому, наступні слова були сказані хрипким голосом:
- Ти справді мені не ввижаєшся?
- Перевір! - з усмішкою провокувала я.
- Із задоволенням, але не сьогодні. Тобі треба відпочити.
Я усвідомлювала справедливість його слів, але все одно насуплено відвернулася.
- Агов! Не ображайся!
Шерехата долоня ніжно торкнулася моєї щоки. А я раптом пирснула:
- Слухай, мені теж здається, що ти несправжній.
- Чому? - Назар здивовано підняв брови.
- Бо твоя теперішня поведінка зовсім не в'яжеться з попередньою.
Хлопець сумно усміхнувся:
- Так простіше: відгородитися, аби ніхто не зміг залізти всередину, в душу.
- То чому мені відкрився?
- Бо мені здалося, що ти зможеш мене прийняти. Помилився?
- Сподіваюся, що ні. Їдьмо, бо ще трохи і я за себе не відповідаю!
Знову такий чарівливий сміх, мене цілують у кінчик носа і тут же заводять авто. А я забуваю про все на світі, ошелешена новими відчуттями.